— А гарно… Дивись! — захоплено вигукнув він до товариша і прочитав те місце, де «шикують злидні нас юнак до юнака»…
У поеми не було ще назви, і Блакитний взяв її з самого тексту: «О не забуть мені Червону ту Зиму!» Він порадив мені назвати поему «Червона Зима».
Мене призначили інструктором преси при ЦК КП(б)У.
Звичайно, інструктор преси з мене був нікудишній, я тільки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мріяв і складав у голові вірші.
Поетична лабораторія у мене і зараз у голові. Я перекреслюю і виправляю рядки віршів у голові, а не на папері, а коли впливаю образи на папір, то жодних перекреслень і виправлень не буває. Звичайно, іноді я виправляю і перекреслюю на папері, але, як правило, поетична лабораторія у мене в голові і в серці.
Я записався в марксистський гурток при агітпропі ЦК.
Старий більшовик товариш ікс, що вів цей гурток, якось сказав усім, показуючи на мене (я любив задавати запитання, і ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини):
— Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы.
І він нам розповідав, як треба систематизувати набуті знання, розкладати їх у голові «по полочкам».
Чудесна людина був дорогий і незабутній товариш ікс.
Його спокійне і мудре лице і добрий зір із-за шкельців пенсне стоїть переді мною як приклад великої самодисципліни, спроможності і організованості. Але не довго я був інструктором преси.
Між іншим, моє інструкторство показує, яка чула і прекрасна більшовицька партія. Як мати, в особі тт. Піонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозуміла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, і давала мені всілякі поблажки, «панькаючись» зі мною, як казали мої вороги, на протязі довгих років і піднімаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре каміння жпття.
Велика партіє. Якби я вірив у бога, я б молився тобі, так я люблю тебе і схиляюся перед тобою як твій смуглявий син, якому ти дозволила і допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу і юну пісню, що живе тільки тобою, моя партіє, мати моя геніальна!
Оргбюро ЦК, в особі товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукраїнського пролеткульту[112], куди увійшли товариші Захар Невський, Рижов[113], Коряк, Пилипенко[114] і Василь Блакитний, Міша Майський[115] і Хвильовий[116].
Ми стали працювати разом у будинку на Московській, 20, де я часто приймав участь у літературних вечорах.
І там я познайомився з Хвильовим.
Він одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезії.
В шкіряній куртці й кепці, а потім, пізніше, у шинелі з врангелівського, або, вірніше, з англійського сукна, в сивій смушковій шапці ще з імперіалістичної війни, невисокого зросту, швидкий і динамічний, чорнобривий і зеленоокий, він зачарував мене своєю магічною індивідуальністю.
Тільки щось у моїй підсвідомості опиралося його волі.
Я з делікатності погоджувався з ним, що треба писати верлібром, а прийду додому і пишу ямбом.
Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на ділі не погоджувався.
Нарешті Хвильовому це обридло, і він махнув на мене рукою.
Він: «А ты, Володя, себе на уме!»
Я: «А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?»
Так Хвильовий і не перехрестив мене в свою поетичну віру.
Тоді ж (це був 1921 рік) приїхав з Галичини до Харкова Валеріан Поліщук[117], синьоокий красень з вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат, з усмішкою — собі на умі.
Величезна ерудиція його мене захоплювала.
Та ще сонячна бадьорість.
Тільки не подобався мені натуралістичний біологізм у його поезії, але окремі вірші й місця величезних поем мене захоплювали.
Хвильовий часто любив повторювать із Поліщука:
Або: «Нема Нікандрика, нема[118]…» — про брата Валерія.
І було дві сестри, Ліка і Льоля[119], які обидві закохалися в Валерія, і він обох їх любив.
Дивно?
Але це так.
З Льолею до Валерія у мене була любов. Тільки коли я йшов від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби по мені проїхав з гуркотом і дзвоном трамвай.
Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила. Та ще вона причарувала мене піснею:
112
Всеукраїнський пролеткульт — пролетарська культурно-освітня і літературно-мистецька організація України, яка ставила своєю метою створення нової, пролетарської культури шляхом розвитку творчої самостійності пролетаріату.
Деякі теоретики пролеткульту з вульгарно-соціологічних позицій пропагували ідею «чистої» пролетарської культури, заперечували класичну спадщину, претендували на повну автономію в питаннях культури.
114
Пилипенко Сергій Володимирович (псевдонім — Сергій Сліпий, Плугатар та ін.; 1891–1943) — український радянський письменник, один із засновників літературної організації «Плуг». Був редактором газет «Більшовик», «Вісті», «Комуніст», «Селянська правда».
115
Майський (справжнє прізвище Булгаков) Михайло Семенович (1889–1960) — український радянський письменник. Після Великого Жовтня працював у Наркомосі, завідував робітничим відділом газети «Вісті», багато часу віддавав організаційній роботі в пролеткульті — «Гарті», де був відповідальним секретарем.
116
Хвильовий Микола Григорович (справжнє прізвище Фітільов; 1890–1933) — український радянський письменник.
117
Поліщук Валер'ян Львович (літературні псевдоніми — Микита Волокита, Сонцвіт Василь та ін.; 1897–1942) — український радянський письменник.
118
«Нема Нікандрика, нема». — Рядок із вірша В. Л. Поліщука «Ридання братнє», написаного на смерть молодшого брата Нікандра.
119
і було дві сестри, Ліка і Льоля… — Йдеться про сестер Лідію і Олену іллівну Конухес (згодом дружина В. Л. Поліщука).