І от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радоніс.
Одного разу високо над нею пролітав орел. Побачив своїм гострим орлиним оком туфельки Радоніс і вкрав одну з них.
Пролітаючи над садами Мемфіса[121], резиденції фараона, він загубив туфельку красуні в сад владаря Єгипту.
Фараон по туфельці закохався в Радоніс і наказав її розшукати.
Розшуки закінчились щасливо.
Льоля співала цю пісню на мотив «Слышен звон бубенцов издалека».
Потім я узнав авторку цієї пісні, власне, цього вірша. Це улюблена поетеса Ігоря Сєверяніна Мірра Лохвицька.
І ще я узнав, що Льоля мружить свої темні єгипетські очі не тому, що в неї така містична душа, що випромінюють її словоподібні очі, а тому, що вона близькозора.
І чари розвіялися.
Я розлюбив Льолю.
А тут з'явився Поліщук, — прийшов, побачив і переміг.
Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру і стала його дружиною.
З пролеткульту нічого не вийшло. Він так і вмер, не народившись.
Але перед смертю він захотів моїми зубами укусити Маяковського.
Це було в російському драмтеатрі, що містився тоді над Лопанню.
Приїхав Маяковський і мав виступити в цьому театрі.
Мені, в порядку пролеткультівської дисципліни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського.
Я погодився.
Але вони не знали, як я любив його!
І от вечір.
Маяковський приїхав і виступив (чи мені так запам'яталося, чи здавалось) у театральній тапочці, величезного зросту, зовні гострий і безпощадний у боротьбі з своїми опонентами.
А я дивився на його очі, і побачив, що він зовсім не такий, яким він хотів здаватися. Очі в нього були сумні і добрі, добрі, повні невимовної ніжності до людей, в його очах я наче бачив свою душу.
Після читання віршів, що як громи, викликали безперервні бурі аплодисментів, почалося обговорення прочитаного і взагалі по поезії Маяковського.
Маяковський — гігант фізично і гігант поетично — розправлявся, як із цуценятами, з своїми ворогами.
І от на сцену, в хутряній шубі, лізе просто через рампу старий і однозубий (між іншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов.
Маяковський з вишини свого гігантського зросту розправившись із своїм черговим ненависником, спитав Рижова, що напіввиліз на сцену:
— И ты туда же, детка?!
І Рижов злякано порачкував назад, так і не виступивши проти Маяковського. Тоді дали слово мені. Я спитав Маяковського:
— Вы были на фронте?
— Был.
— Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы — великий поэт. Разрешите пожать вашу руку.
І він, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полеміки, простягнув мені свою руку, яку я обережно і побожно потис.
А потім пролеткультівці казали, що «Сосюра целовал ноги Маяковскому».
Товариш Блакитний, як редактор газети «Вісті» (тоді вона була «Вісти», а не «Вісті», як потім) дозволив мені жити на горищі редакції, де колись була, ще до революції, церква Юзефовича, редактора газети «Южный край», обладнана в клуб.
Зимою в ній було дуже холодно, і мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за своє життя купив на гонорар за поему «1917 рік»[122].
В тій колишній церкві я жив і писав вірші, і туди до мене приходила Льоля з її містичними очима, в яких я так гірко розчарувався, коли узнав, що їх містичність не що інше, як близькозорість.
В цій же церкві у нас відбувалися літературні вечори, на які приходили всі, хто любив українську літературу. А таких було багато і ставало все більше.
Після суду «над пролетарськими поетами» клуб наш у церкві попрацював недовго.
Стали ширші масштаби, і літвечори перенесені в Селянський будинок на площі Рози Люксембург[123].
Хвильовий через свою чарівну індивідуальність і величезне знання російської і української літератури (по суті, він був учнем, як і я, великої російської літератури, наших класиків і народу) зібрав навколо себе цілу плеяду молодих прозаїків. Він перейшов на прозу після своєї збірки поезій «Досвітні симфонії».
120
Это было на радостном юге… — В. Сосюра наводить дві строфи із вірша російської поетеси М. Лохвипької.
121
Мемфіс — давньоєгипетське місто, засноване в ііі тисячолітті до н. е.; столиця Єгипту в 28–23 ст. до н. е.
122
«1917 рік» — поема В. Сосюри, написана в 1921 р., в якій відтворені події громадянської війни на Україні в 1917–1919 pp.
123
Люксембург Роза (1871–1919) — діяч німецького, польського й міжнародного робітничого руху; її ім'ям було названо тоді площу в Харкові.