Тоді ж мене ударив у серце С. К.[160] віршем 3, якого я пам'ятаю тільки чотири рядки:
Да, С.! Ти не став «понад дужі мури», а так і залишився, як поет, моїм епігоном.
Звичайно, Павло Усенко, хоч і любив його як поета, і перший вітав його як поета, присвятивши йому вірша, коли він іще жив у Полтаві, «Сьогодні геніїв чекаю»[161], звичайно, Павлуша благословляв такі випадп в моє оголене всім вітрам революції серце.
Це схоже на статтю Якова Савченка[162] «Мертве й живе в українській поезії», де він хотів розправитись зі мною, як колись із Чупринкою[163], і зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Раїсу Троянкер[164], до живих.
Потім, коли він і я були в Москві на змичці з російськими письменниками, Савченко спптав мене:
— Ти не сердишся?
— Ні.
— Це культурно.
А чого б я міг на нього сердитись, коли він сам себе побив.
Якось критик Меженко[165] сказав мені:
— Я вважаю всіх поетів за дегенератів, крім Тичини.
Я відповів:
— А я вважаю всіх критиків за дегенератів, крім Коряка.
Взагалі, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик і на перо.
Але треба повернутись назад.
Був студентський вечір в Артемівці. Мене все годувала пиріжками одна з розпорядниць — білява, з волоссям, як льон, світлоока дівчина в трофейній врангелівській шинелі. Звали її Віра[166].
Вона чомусь суворо й задумливо-ніжно все дивилася на мене.
Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду.
Цвинтар. Сонце. Пташині пісні… Життя, молодість, і любов, а під нами — царство мертвих, світ мертвих.
Я ніжно взяв в долоні золоту од сонця голову Віри, і вона, трохи опираючись, повернула своє лице до моїх губ.
— Ты любишь по-рабочему… Быстро!
Чому вона думала, що всі робітники нахаби, не знаю.
Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усякої психологічної підготовки, як говорили тоді заправські Дон-Жуани, так просто взяти й поцілувать.
Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що я не цинік, а зробив це, бо не міг не зробити, бо я полюбив її за її хорошу усмішку, льонове волосся, і що вона так гарно збудована.
Вона мені розповіла про себе, що була політруком ескадрону, приймала участь в штурмі Перекопу, а до того в придушенні куркульського повстання на Харківщині.
Крім того, вона закінчила в Москві Свердловський комуніверситет[167] і викладала політекономію в Харківській губпартшколі, що була зв'язана господарчо з Артемівкою.
Коли вона мені це розповідала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу…
І я подумав: «Мабуть, і щастя наше ляже в могилу».
Так воно потім і сталося.
XLIX
Через недостатність загальноосвітньої підготовки я перейшов з Комуніверситету за власним бажанням до робітфаку інституту народної освіти.
Перед тим я одружився з Вірою.
Вона все писала мені записки і клала мені під подушку, щоб я не помітив, коли приходила до нас у кімнату студентського гуртожитку.
Я записки читав і став дивитися на Віру якось чудно, проганяв її.
А вона не сердилась на мене і все приходила. Мені сподобалась така упертість, і я сказав їй:
— Идем в загс.
Вона щасливо почервоніла, і лице її всю дорогу, поки ми йшли до загсу, палало, як троянда, коли сонце заходить і цілує її своїми багряними губами…
На робітфак я пішов на перший триместр, щоб іти разом з дружиною, яку теж прийняли до 1-го триместру.
Ректором інституту був товариш Стрільбицький, світла пам'ять про якого незгасно горить в моєму серці. Це був, якщо можна так сказати, світлий більшовик. Чула і сердечна людина з великої літери.
І от почалась учоба.
Лектор по хімії, товариш Фінкельштейн, почав нас знайомити з елементами світу, з киснем, воднем, азотом і т. ін.
Він каже:
— Кисень.
А я з задньої парти:
— Оксігеніум.
Він:
— Водень.
Я:
— Гідрогеніум.
Він:
— Азот.
Я:
— Нітрогеніум.
Тоді Фінкельштейн (між іншим, мені не подобалось, що він казав, що все в природі побудовано без усякої участі розуму. А відкіля ж геніальне визначення Маркса «Материя думает!»), тоді Фінкельштейн каже:
— А кто там из вас такой умный? Сосюра?
161
«Сьогодні геніїв чекаю» — вірш В. Сосюри із поетичної збірки «Місто» (1924), мав присвяту «Тов. Усенкові».
162
Савченко Яків Григорович (1890–1937) — український радянський письменник. Стаття Я. Г. Савченка «Мертве й живе в українській поезії», в якій давалася й оцінка творчості В. М. Сосюри, була надрукована в журн. «Життя й революція», 1929, № 1 (с. 121–126) і № 2 (с. 122-38).
165
Меженко Юрій Олексійович (справжнє прізивще — Іванов-Меженко; 1892–1969) — український і російський радянський бібліограф, літературознавець, колекціонер.
166
Віра — Берзіна Віра Касперівна, перша дружина В. М. Сосюри, якій поет присвятив поему «Робфаківка» (1923).
167
Свердловський комуніверситет — Комуністичний університет імені М. Я. Свердлова — перший в Радянській країні вищий партійний навчальний заклад, що готував кадри керівних партійних, і радянських працівників; створений у 1919 р. У 1932 p. університет було реорганізовано у Вищий сільськогосподарський комуністичний університет імені Я. М. Свердлова.