Я підвівся.
— Идите в третий триместр.
— А жена?
– І жена пусть идет. Вы ей поможете.
І от я на третьому триместрі робітфаку ХіНО[168].
До класу входить викладач української літератури т. крофеїв. Між іншим, тоді вийшла хрестоматія з укрлітератури проф. Плевако[169], і основники-студенти вивчали мене по всій Україні, а я вчився на робітфаці.
Цікаво?
Такі «казуси» могли бути тільки за диктатури пролетаріату.
Крофеїв почав за списком знайомитись з робітфаківпями.
Коли він дійшов до мене і назвав моє прізвище, я підвівся.
— Сидіть, сидіть!
Я сів.
— Ви не родич того Сосюри, що пише вірші?
— Ні, це — я.
— А може, ви його брат?
— Та ні! Це — я.
А потім професор крофеїв, коли закінчував свою лекцію, часто питав мене:
— Ну, як? Правильно я говорив?
Мені було це дуже смішно.
І це примусило мене задуматись.
Робітфак, по суті, повторював те, що я знав ще з агрономічної школи. Навіть там знання давали глибші й ширші.
Іти на основний, як мені пропонував т. Йогансен, що викладав в інституті?
Так літературу я знав краще за першого-ліпшого професора літератури.
Я з 12-ти років уже був знайомий не тільки з російською класичною літературою (з українською я познайомився пізніше, за громадянської війни, і особливо, після неї), але і з світовою (через російські переклади).
Так що мені мало чого було робити і на основному.
Наприклад, хіба викладали там таке: на поемі Пушкіна позначився величезний вплив французького «Слова о полку ігореве» — «Песни о Роланде»[170].
Портрет Петра[171] списаний буквально з портрета короля Філіппа[172]: «Глаза сияют, лик прекрасен…»[173] і т. д.
Або: франки маврів «рубають, колють, ріжуть!!!»
І у Пушкіна: «швед, русский колет, рубит, режет».
Так що мені було нема чого робити ні на робітфаці, ні на основному.
І я покинув учобу і став просто поетом. Правда, в партійних документах у мене записано, що я маю незакінчену середню освіту, бо в мене немає диплома про закінчення вищої освіти. Але мій диплом — мої три томи вибраних поезій. Це не нескромність, а образа на наших партійних бюрократів, яких я терпіть не можу, як і усяких чинуш, що загубили свою людську душу за «согласовать», «углубить», «провернуть», «протереть с песочком» і т. д.
Ішли роки.
В мене було вже два сини, Олег і Коля. Чомусь я дуже любив Колю, схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого почуття темного блиску, в якому потопав мій зір, і я що довше дивився в глибину його очей, — все дужче любив його. А Олега я теж любив. Тільки не так сильно.
Віра вже була студенткою агробіологічного факультету іНО.
Я все робив, щоб вона закінчила освіту, а вона, як усякі дрібнобуржуазні натури (вийшло, що вона не селянка, як казала мені, партії, і її за це виключили з партійних лав), вона не мала почуття вдячності.
Якось вона байдуже і зверхньо сказала мені:
— Ты лентяй и некультурный. Я спитав її:
— А что такое шваповская оболочка?
Вона, біологічка, не змогла мені відповісти. Між іншим, ще в агрошколі ми вивчали фізіологію, гістологію, ембріологію і т. ін.
І от почалося, як наслідок розрухи, що нам лишили війна і революція, безробіття.
Ми йдемо з Вірою майданом Тевелєва[174], і на вітрині Віра побачила гарну кофточку.
— Купи мне эту кофточку!
Я:
— А бачиш, он дядьки хліба просять?..
Вона:
— А… ты меня не любишь!
Ясно.
Я ж її одягав добре, і особливих потреб в нових кофточках у неї не було.
Словом, колишня свердловка і політрук ескадрону стала звичайною міщанкою.
Навіть сестра її, що жила в Москві і вчилася на інженера, писала їй, що «у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки».
І я вирішив покинути Віру, коли вона закінчить іНО. А сини, сини!?
Як я забув про синів, особливо про Колю?.. Не знаю. Якийсь гарячий туман кинув у тьму мою душу, бо не тільки за це я вирішив покинути Віру. і не за те, що вона приховала своє соціальне походження. Останнім приводом для розлуки було таке. Якось я Вірі сказав (ми уже кілька років жили в новому будинку письменників «Слово»[175]):
— Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты?
— Нет. Я свое жалованье буду посылать матери. Мені було так важко матеріально. Я бився як риба об лід, щоб допомогти Вірі вчитися. Сам же я не вчився, і, можливо, заради неї, бо вдвох нам було тяжко вчитися (був уже тоді Олег) з матеріальних причин. і чи не це було основною причиною, що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вірі, що вона матиме вищу освіту, а я — ні. Хоч товариш ікс казав, що в мене знань на професора, але вони не організовані… А організацію знань, систематизацію їх дає тільки вища освіта, і це я визнаю й зараз, бо в мене є провали і в математиці (я не вчив ні тригонометрії, ні логіки, ні алгебри), не кажучи вже про вищу математику і астрономію. В природничих науках я підкований добре. Але це ж не все. і мені часто снилися сни, що я студент то партуніверситету, то просто університету, і це вічно терзало і зараз терзає мене, хоч як я не хизувався перед цим (у цьому романі), що маю блискучу літературну самоосвіту.
169
Плевако Микола Антонович (1890–1941) — український радянський літературознавець і бібліограф. В. Сосюра має на увазі упорядковану вченим двотомну «Хрестоматію нової української літератури», де вміщено біографії 75 письменників а бібліографією.
170
«Песнь о Роланде» — героїчна епопея французького середньовіччя (XІІ ст.). Побудована на народних піснях, легендах, літописах.
172
Філіпп — очевидно, йдеться про Філіппа ІІ Августа (1165–1223) — короля Франції а 1180 p., який проводив політику централізації держави і був одним із керівників третього хрестового походу.
173
«Глаза сияют, лик прекрасен…» — Тут і далі В. Сосюра неточно наводить рядки із поеми О. С. Пушкіна «Полтава»: «…лик ужасен».
174
Тевелєв Мусій Соломонович (1890–1918) — учасник боротьби за владу Рад на Україні. У 1915–1917 pp. працював у Катеринославській, а потім у Харківській більшовицьких організаціях. Розстріляний німецькими окупантами.