Я сказав Вірі:
— Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с тобой. А я пойду через запасный выход. Как женщину да еще беременную, они тебя не тронут.
Так і вийшло.
В метушні вони не помітили, що мене нема з Вірою, а думали, що я десь близько від неї, і йшли за Вірою.
Біля центрального виходу утворилася «пробка», і хулігани застрягли в ній.
Я спокійно пройшов через майже вільний запасний вихід.
Іду повз центрального, а хулігани бачать мене, та «пробка» їх не пускає, і вони в безсилій люті тільки загрозливо махають на мене кулаками.
Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пішов додому.
Далеко пізніше прийшла бліда Віра.
Вони йшли за нею до самого нашого дому.
А це вже про бандитів, і я теж забув про це писати раніше.
Зима 1923 року.
Я в демісезонному пальті, з портфелем із парусини, йду додому Басейною вулицею. Третя година ночі. Порожньо і тривожно кругом, бо тоді роздягали навіть і вдень. Проти мене йде один, а другий іде з Чернишевської вулиці, що перетинає Басейну. іде до мене з правого боку. Але він далі від першого. Вони пересвистувались, але не розрахували, щоб вчасно зійтись в одній точці, якою був я.
Я їх випередив, швидко пішовши назустріч першому, випнувши великі пальці рук у кишенях.
Так, щоб він подумав, що в мене є зброя, і не в одній руці.
Коли ми порівнялися, бандит спитав мене:
— Спички есть?
— Нет, товарищ! — відповів я, спокійно і напружено проходячи повз нього.
Так саме спокійно я пішов, не оглядаючись, далі.
І коли я пройшов досить, то оглянувся, у світлі вуличної електрики побачив, що бандити на розі Чернишевської зійшлися і той, другий, щось швидко говорив першому і гнівно розмахував руками. Але за мною вони не погналися, бо, як і Сава Божко з Кириленком, думали, що в мене є зброя.
А в мене її й не було.
L
Ще на фронті я читав вірші Тичини в 1919 році, але, крім «Більше не побачу сонячних очей»[179], нічого не зрозумів. Потім, пізніше, його «Сонячні кларнети» ввійшли в мою душу як море акордів і дня, і ночі, і світання, і заходу. Він чарував і полонив мене. Я жив тільки його образами, повними музики і сонця, а то й трагічними, як трагедія мого народу, як я тоді думав.
Да. Ранній геніальний Тичина був вчителем моєї поетичної юності після Шевченка, Франка, Лесі Українки, Вороного, Чупринки і Олеся, бо я вчився у багатьох, між іншим, і у прозаїків, як поет, а основне, я вчився у мого народу, як і вчусь у його пісень, то трагічних, то ніжних, то повних такої героїки, що серце захлинається од щастя, що я син такого народу. Безкінечно благородного, рицарського, який ніколи нікого не поневолював, а тільки бився за своє місце на землі. Боронив свою рідну Вкраїну.
Так от. Про Тичину.
Коли я познайомився з ним живим, а не в мріях, то моє уявлення лишилося про нього таке, як і у мріях.
Тонкий і стрункий, зеленоокий і ніжний, він немов летів у моїх очах, мов летів у небо слави, якого він, як ніхто з нас, був достоїн.
Це ж був 1923 рік, один з перших років нашої літературної молодості.
Якось ми були на городі диткомуни імені Василя Чумака[180]. Був Іван Кириленко, здається, Божко й інші, яких не пам'ятаю.
У Тичпни, в його геніальному вірші «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея»[181], є такі рядки:
Я ще на фронті, коли читав:
— то думав, що т. Тичина сказав це про мене. А в рядках:
Я просто відчув, чи мені так здавалося, що він звертається до мене, що запльованою і залузаною душею, в суху ніч лежав я з гвинтівкою в руках на кривавому шляху України…
І я душею кричав великому поету нашого народу:
— Якщо я чудом залишусь живим, я встану!
Якось дивно переплітається в мені в часі поезія Тичини.
Але це було так.
Бо в боях десь у глибині душі в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити і співати.
Смерті я не боявся. Мені тільки жалко було моїх віршів.
І буквально так, якось пізніше, сказав про себе Павло Григорович.
Я просто жахнувся. Наче він — я.
Але повертаюсь на город диткомуни.
179
«Більше не побачу сонячних очей». — В. Сосюра цитує другий рядок другої строфи вірша П. Тичини «Подивилас: ясно…» (1918).
180
Чумак Василь Григорович (літературні псевдоніми С. Віче, Вагр, Ічня; 1901–1919) — український радянськиі поет.
181
«Воздвигне Вкраїна свойого Моисея…» — рядок із вірша П. Тичини «і Белий, і Блок…» (1919).
182
«А справжня муза неомузена…» — В. Сосюра цитує третю строфу вірша П. Тичини «Один в любов…» (1919).