Заходили в село. ідемо в колгоспний дитсадок, що містився в сараї, власне, їдальня дитсадка.
Діти сидять навпочіпки коло круглого низенького столу, їдять дерев'яними ложками, всі з однієї миски.
Одна дівчинка набере ложку мутної рідіти, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе.
Ми її питаємо:
— Для чого ти так робиш? А вона:
— Щоб довше їсти…
Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце, і пропікали його наскрізь.
А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.
LV[201]
Ще задовго до цього жахливого, що нам довелось пережити і не поламатися, а вистояти в морі трупів і на своїх плечах (я кажу про весь народ) понести й далі святий тягар труда во ім'я комунізму, бо навіть те, що робилося іменем робітничого класу, іменем партії, не одірвало селян од робітників, не викликало страшного повстання, як акту соціального самогубства, на яке штовхали народ наш чорні руки ворогів і лівих загибників, що колективізували народ під дулом нагана.
Святий наш народ. Він усе витримав, і навіть такі страшні жертви не захитали його віри в партію. Настільки політичне виріс наш народ, що він не тільки відчував, але й знав, що партія веде його лінію, але її перекручували всі, хто був зацікавлений в дискредитації Радянської влади перед українським народом, який був і є Радянська влада, як і російський народ, як всі народи-брати.
А який дурень сам устромить ножа в своє серце? Так і наш народ.
Хоч і є страшне прислів'я, вигадане виродками людства, яке наводить… І в одному з своїх романів:
«Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы он сам повесился».
Я вважаю, що це прислів'я перевершує всі ієзуїтські «ідейні» концепції.
Але, повторюю, народ наш витримав, і в цьому його безсмертя, і я горджусь моїм народом і молюся йому, як колись молився богу.
Тільки народ мій витримав, а я — ні, бо захворів психічно. Про це потім.
LVI
Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але це не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде.
В 1929 році ми, українські письменники, — після дружнього візиту до синьоокої сестри України Білорусії, де я близько і рідно узнав чудесних і світлих Михася Чарота[202], Дубовку[203], Александровича[204], не кажучи вже про таких велетнів, як Якуб Колас[205] і Янка Купала[206].
Ми поїхали з таким же візитом до білявої сестри України, могучої сестри всіх радянських народів, до Росії, в Москву.
І от Москва… Не така, як зараз, що наче летить у гуркоті і дзвоні, в гігантському розгоні до щастя, а швидше велике село, але така ж рідна, як і зараз.
Нас приймав товариш Сталін в приміщенні ЦК ВКП(б). Але перед тим, як зайшов він. з нами розмовляв дуже каліченою українською мовою Каганович, і це мене дуже дратувало.
І от зайшов товариш Сталін.
Всі на нього дивилися побожно, а коли т. Сталін щось спитав, то Кулик, як школяр, підняв руку, і я бачив, як під столом у нього од підхалімського захвату дрібно трусилася ліва нога…
Мені й Пилипенкові дуже хотілося їсти, а може, і з якоїсь підсвідомої бравади ми з ним в пів-уха слухали тов. Сталіна, бо пили чай і заїдали його бутербродами з ковбасою.
Але мене навічно вразили слова людини, в образі якої ми бачили партію, народ. Він уособлював в собі для нас все, і природу нашу, що народ змінював своїм героїчним трудом і цим самим змінювався сам, і найсвятіше в світі — Вітчизну:
— Я получаю письма со всего Советского Союза, в которых мне пишут следующее: «Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли делать на общепонятном языке (подразумевается под этим русский)», — каже т. Сталін.
— Все это глупости. Только при полном и всемерном развитии национальных культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет и не может быть.
І ці слова нашого вождя, як золотий дороговказ, світили мені в темні ночі моїх хитань у мовному питанні, в моїй безкінченній муці й тривозі за душу мого народу, за українську мову. і ці хитання ще й зараз потрясають мене, і я не сплю ночами і все думаю, думаю…
205
Колас Якуб (справжнє прізвище — Міцкевич Костянтин Михайлович; 1882–1956) — білоруський радянський письменник, народний поет БРСР (з 1926 p.), академік АН БРСР (з 1928 р.). В. Сосюра переклав три вірші Якуба Коласа («Киньте смуток!», «Відгук» і «Устінський горбок»).
206
Купала Янка (справжнє прізвище — Лупевич Іван Домініковцч; 1882–1942) — білоруський радянський поет, народний поет БРСР (з 1925 p.), академік АН БРСР (з 1928 p.), академік АН УРСР (з 1929 р.). В. Сосюра переклав три вірші Янки Купали («Старі окопи», «Генапвале», «А ми собі сіємо й сіємо…»).