Я вважаю неправильним твердження товариша Кириченка (він сказав це на прийомі українських письменників у себе, в ЦК КПУ, коли працював на Україні):
«Україна — не Болгарія».
Так. Україна не Болгарія, а Україна, або український народ, не давав права ні Корнійчукові6, ні Білодідові7 говорити, що український народ— двомовна нація.
У мене серце обливається кров'ю од гніву і обурення на цих людей.
Ну, Кириченко помиляється!
Але ні Корнійчук[207], ні Білодід[208] не «помиляються», вони це говорили тому, що бони самі двомовні, і накидали це українському 45-міліонному народові бюрократично, якщо не сказати гірше, розписувались за безсмертя, перед яким вони тільки є прах!
Да, Україна — не Болгарія.
В Болгарії болгарська мова не зазнала долі української, хоч як її турки не зживали з світу. Але російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника — православіє, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім'я (нам же навіть забороняли в церквах молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: «Ми— православні».
І от тепер великодержавні шовіністи усіх мастей беруть собі в спільники російську мову, щоб асимілювати наш народ в російській культурі.
Невже це потрібно великому, святому і благородному російському народові («Повинную голову и меч не сечет», «Лежачого не б'ють!»)?
Ні! Російський народ не акула, а наш великий брат, і не марно радянський Рилєєв[209] — прекрасний російський поет Прокоф'єв[210] — виступив в журналі «Огонек» на захист української мови, як перед тим товариш Софронов[211] — теж один з кращих синів нашого північного брата — відповів на крик мого серця, коли він був на Україні, на «Любіть Україну» він благородно і мужньо відповів:
— Люби Україну!
От справжні сини Росії, а їх сімдесят, якщо не більше міліонів, і всі вони так думають, і всі вони люблять Україну святою братньою любов'ю, і віра в це розвіює піч моєї душі, і в ній встає залитий сльозами світанку день, що у нас є великий спільник і він не віддасть на поталу нашу українську мову всіляким воробйошш і білодідам. Я залізно вірю в це, як вірю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився богові.
Після Москви мене з групою товаришів послали в Ленінград.
Нашу бригаду очолив Микитенко[212].
В готелі нам дали спільний номер з Микитенком.
Був вихідний день, і ми мали піти в Ермітаж[213].
До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенкові, і він запросив її до себе в кімнату.
Через кілька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кімнати Микитенка, а за нею — він, червоний і розлючений.
Микитенко (домене):
— Ти ідеш в Ермітаж?
Я:
— До мене прийшла знайома, і в Ермітаж я піду пізніше.
Микитенко вийшов і сердито грюкнув дверима. Потім, після Ермітажу (я не ходив), ми обідали в ресторані готелю, і Микитенко як накинувся на мене при товаришах, як почав мені читати нотацію:
— Який ти делегат!
І, перейшовши на російську мову:
— Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!
Я обурився і жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епітетом, що неприємно пахне.
Він почервонів од люті, кинув ложку і перестав їсти.
Сидів і думав. Довго думав. А потім каже:
— Давай помиримся, — і простягнув мені руку. А коли приїхали на Україну, почалося биття. Я почав писати поему «Мазепа». Уривок із неї, власне, початок я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!
Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. і очолювали це биття Микитенко і Кулик.
Наслідком такого биття була збірка «Серце», в якій я гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п'яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.
Редактор газети «Комуніст» т. Таран зрозумів це, нібито я писав про себе (я писав, як лірик, од першої особи), і наслідком цього непорозуміння була стаття в «Комуністі» «Жовта муть».
Тоді я прийшов до Тарана в його редакційний кабінет і, задихаючись од гніву, сказав, дивлячись в ненависне і спокійне обличчя:
— Що, куркульська мордо?.. Радієш?.. Але знай, що ти не Савченко, а я не Чупринка!
А Таран, у синьому костюмі, випещений і спокійний (це було при його підлеглих), тільки пальці його дрібно і нервово вистукують по столі, каже:
207
Корнійчук Олександр Євдокимович (1905–1972) — український радянський письменник-драматург, державний і громадський діяч, академік AH CPCP (з 1943 p.), академік АН УРСР із 1939 р.), Герой Соціалістичної Праці (з 1967 p.). Був головою правління Спілки письменників України (в 1938–1941 pp. і в 1946–1953 pp.).
208
Білодід Іван Костянтинович (1906–1981) — український радянський мовознавець, академік AH CPCP (з 1972 p.), академік АН УРСР (з 1957 p.), заслужений діяч науки УРСР (з 1966 p.). В. Сосюра, очевидно, має на увазі працю і. Білодіда «Російська мова — мова міжнаціонального спілкування CPCP» (1962).
209
Рилєєв Кіндрат Федорович (1795–1826) — російський поет, декабрист, страчений царизмом. Автор поезій високого громадянського звучання, історичних дум, агітаційних віршів. К. Ф. Рилєев у 1817–1820 pp. жив па Україні, знав українську мову, вивчав історію України, писав твори на українську тематику (дума «Богдан Хмельницький», поеми «Войнаровський», «Наливайко»). В. Сосюра переклав вірш К. Рилєєва «Мене навідати бажала».
210
Прокоф'єв Олександр Андрійович (1900–1971) — російський радянський поет, Герой Соціалістичної Праці (з 1970 p.), лауреат Ленінської премії (1961). Україні присвятив ряд поезій, переклав твори Т. Шевченка, і. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка. В редакційній статті газети «Правда» від 2 липня 1951 p. «Проти ідеологічних перекручень в літературі», в якій В. Сосюру було піддано критиці за опублікований у журналі «Звезда» (1951, № о) вірш «Любіть Україну», О. Прокоф'єва було звинувачено в тому, що він «безвідповідально поставився до свого обов'язку перекладача», «з незрозумілих причин допустив повну сваволю, вписавши в текст образи, яких зовсім немає в автора вірша».
211
Софронов Анатолій Володимирович (нар. 1911 p.) — російський радянський письменник, драматург, Герой Соціалістичної Праці (з 1981 р.). Ряд віршів присвятив Україні, Т. Шевченкові. У 1953–1986 pp. — головний редактор журналу «Огонек».
212
Микитенко іван Кіндратович (1897–1937) — український радянський письменник.
Стосунки між В. Сосюрою і І. Микитенком були дружніми, хоч, як це видно із роману, інколи загострювалися. В. Сосюра іноді суб'єктивно оцінював діяльність свого літературного побратима, але із співчуттям ставився до його загибелі в 1937 р., про що говорить у поемі «Розстріляне безсмертя» (1960). В Сосюра присвятив І. Микитенку поему «Мазепа» («Життя й революція», 1929, № 1).
213
Ермітаж — найбільший в СРСР музей історії мистецтва і культури (Ленінград), що виник у 1764 p. як приватна збірка художніх творів Катерини ІІ.