– Ідіть, ідіть!
Я:
— Я то піду, а от тебе винесуть звідси вперед ногами…
І, повний гніву і одчаю, я ходив по золотих вулицях Харкова, зацькований «літературною сараною» на зразок поета Каца[214]. що кричав на мене з трибуни на письменницьких зборах:
— Мерзавець!
А потім голод, і в 1934 році — Сабурова Дача.
Мене кинули в неї обманним чином Кулик, Микитенко — був закулісним керівником, за освітою він був невропатолог.
Я був доведений цькуванням і тим, що бачив в 1933 році в Харкові і на Нікопольщині, майже до вогняного стану.
Коли мені передали фразу дружини Микитенка: «Сосюра!? Та це ж фашист!», — то я, узнавши, що її брата було заслано, як крупного спекулянта, в Соловки, зустрів її з холуєм Микитенка Дубровським і сказав їй:
— Я тобі покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!
Ну ясно, що я божевільний, бо як же я смів таке сказати па всевладну дружину літературного деспота Микитенка, у якого навіть походка стала начальницькою і тіні якого боялися всі, бо він же був вхож до Хвилі[215] і розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував, як з класовим ворогом.
Мене кинули по записці Кулика в будинок божевільних машиною Затонського (його дружина була директрисою всіх психіатричних закладів України), в машині був переодягнений міліціонер, а шофером машини був т. Богатирьов. Мені народ усе говорить.
Я навіть знав, що про мене казав т. Затонський, якого як члена Радянського уряду трохи не розстріляли червоногвардійці в Києві за громадянської війни, коли Муравйов[216] — цей зрадник і провокатор — дав наказ розстрілювати за кожне українське слово.
І не дивлячись на це, Затонський писав у своїй брошурі «Національне питання» чи «Про національне питання», що кожний червоногвардієць, який розстрілював за кожне українське слово, «об'єктивно боровся за Радянську владу!»
Який кривавий цинізм і приниження! Такі червоногвардійці нічим не відрізнялися від контрреволюціонерів, раз вони так ретельно виконували контрреволюційний наказ.
В порядку революційної совісті вони могли не виконувати цього страшного наказу, що був скерований на дискредитацію перед українським народом Радянської влади.
Правда, далеко потім Муравйова розстріляли, як зрадника, але духовно не розстріляли за Київський погром українців.
А духовний розстріл Муравйова і таких, як він, це — українізація, за яку я всім серцем, тим більше, що проти українізації були троцькісти.
Дивна річ, у т. Кулика були і хороші риси, за що я любив його, і одна з них запам'яталася мені на все життя.
Це було в 1923 році в «Хараксі» (південний берег Криму).
Товариш Кулик і колишній редактор Київської газети «Пролетарська правда» говорили про українізацію (а я слухав). Кулик був за, а той редактор, троцькіст і великодержавний шовініст, був проти українізації.
Т. Куліік сказав:
— Ленин говорил: «Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не знает украинского языка, — плохой коммунист».
А троцькіст йому:
— Мало ли какими словечками бросался Ленин!
Це вже тепер на зборах письменників виступив т. Червоненко[217] і говорив, що не можна одним розчерком пера виправити всі викривлення ленінської національної політики, що держава не може втручатися в ці справи (в мовні справи).
Я мовчав.
Але через два-три дні я прочитав у «Правді», що в Узбекистані чи в Таджикистані, я не пам'ятаю, але пам'ятаю точно, що в одній із середньоазіатських республік, держава преміями заохочує серед учителів краще викладання російської мови.
Ясно, що якби «Правда» надрукувала до зборів це повідомлення, на яких виступив Червоненко, я б йому сказав:
— Значить, на Україні держава не втручається в мовні справи, а в Середній Азії втручається! Значить, мене штовхають на печальні і гнівні роздуми, що держава російській мові — мати, а нашій — мачуха.
Але я вірю, що це — неправда, я маю світлі надії на те, що раз держава і народ — це одне і те ж, то українська мова займе таке місце, яке належить 45-міліонному народові, що дає гігантський вклад в нашу спільну побудову комунізму, і не тільки матеріальний, а і духовний.
Ще в 1926 році т. Затонський казав про мене на Політбюро ЦК КП(б)У, що зі мною треба «расправиться ножом», а т. Любченко Панас Петрович[218] відборонив мене од смерті. І про це мені говорив народ.
Я все знав, що про мене є і в МГБ, про це мені теж говорив народ.
Ви уявляєте, познайомився я з таким собі богємником Мазюкевичем, який, за його словами, теж був у Петлюри, а потім у 1-му Чорноморському полку з полонених петлюрівців і денікінців при 4-й Галицькій бригаді, що од денікінців перейшла на бік Червоної Армії. і коли цей полк повстав проти Радянської влади і мене хотіли розстріляти, (але) ніби він на старшинському зібранні (Мазюкевич) виступив за мене, мовляв «Сосюра наш, тільки загітований більшовиками».
215
Хвиля Андрій — керівник агітпропу в ЦК КП(б)У, а пізніше — заступник наркома освіти СРСР.
216
Муравйов Михайло Артемович (1880–1918) — військовий авантюрист, який приєднався до боротьби за Радянську владу, лівий есер, підполковник. В 1917 p. під час бунту Керенського — Краснова — начальник оборони Петрограда. В 1918 p. — головнокомандуючий військами Східного фронту, але зрадив Радянській владі і підняв 10–11 липня 1918 p. бунт у Симбірську. Був убитий при арешті.
217
Червоненко Степан Васильович (нар. 1915 p.) — партійний і державний діяч УРСР, дипломат. В 1956–1959 pp. — секретар ЦК Компартії України.