Тоді вони, як тигри, приготувалися кинутись на мене і крикнули:
— Ты что на нас наседаешь!..
Була відкрита кватирка, і я попросив їх:
— Товарищи! Закройте, пожалуйста, форточку!.. і вони всі втрьох чемно полізли закривати кватирку, а я вийшов із курилки. Назустріч мені йшов Юдін. Я йому сказав:
— Професор, что же вы посадили меня с безнадежными!
Якось, коли я узнав, що хворим роблять рентгензнімки мозку, я попросив професора зробити і мені такий знімок.
Професор показав собі пальцем на лоба:
— У вас здесь все в порядке.
Я:
— Зачем же вы здесь меня держите?
Він:
— Инструкции.
Мені все стало ясно.
І я вирішив утекти з Сабурової Дачі.
Хворі мали на собі тільки білизну, халати й капці.
Мені ж професор на моє прохання дозволив повернути мою сорочку, штани й черевики.
Була хороша чергова, студентка, що любила мої поезії, і вона дозволила мені вийти погуляти на подвір'я.
Божевільні, як правило, тікали, через проломи у мурі, а там по ярках, і санітари швидко наздоганяли їх.
А я пішов повз прохідної через ворота, і мене вартовий пропустив, бо подумав, що я один із працівників Сабурової Дачі.
Між іншим, лікарі мене втішали, що на Сабуровій Дачі лікувався Гаршин[221]. Мовляв, май за честь, що ти мучишся там же, де мучився Гаршин.
Санітари вже, мабуть, гасають по ярках, шукаючи «божевільного» Сосюру, а я ще почекав біля трамвайної зупинки, що була метрів за сто, а то й більше від Сабурки, і приїхав додому.
Дома, звичайно, паніка.
Уже було темно, і в коридорі я зачепився за цинкове корито. Дружини не було, а сестра її, Сіма, істерячна особа, підняла страшний крик, бо подумала, що я розбиваю квартиру.
Один тільки синок мій, дворічний Вова, сонячно усміхнувся мені і пішов на руки.
Він дуже зрадів мені.
Дружина і її сестра вважали мене за божевільного і безнадійного, бо так сказав їм Хаїм Гільдій.
Між іншим, перед моєю утечею професор казав мені, що перебування дальше в його відділі буде мене пригнічувати.
І я втік не тільки тому, що сам цього хотів.
І от прийшов за мною (Сіма кудись втекла, і я лишився один із синочком на руках) санітар. Це був волохатий і високогрудий гігант, більше схожий на троглодіта, з тупим і байдужим вузьколобим обличчям дегенерата.
Я взяв плитку од електричного утюга і сказав йому, що, як ханьку, розколю його порожню голову, коли він доторкнеться до мене.
А син плаче і лає мавпоподібну потвору за мене, махає на нього маленькими рученятками, а той насторожено сидить на канапі і все робить рухи, наче хто його шпигає електричним током нижче спини, щоб кинутись на мене, та плитка утюга, гострим кінцем обернена до нього, спиняє його.
І він знову сидить і все хоче кинутись на мене горою своїх мускулів і тваринної люті. Очі йому горіли, як у вовка, і він усе чекав слушної миті…
А син все плакав, і моторошна ніч заглянула у вікно.
Таке напруження довго не могло тривати, і сталося б щось страшне.
І санітар це відчував, бо очі мої теж, мабуть, горіли вогнем і ще гострішим, ніж у нього, та я з усіх сил стримував себе, щоб не кинутись на нього і не ударити його гостряком плитки так, щоб угрузла в його ненависний череп (вона).
Я знав, що це — машина, тупий виконавець, і цим стримував себе.
Нарешті зайшов Іван Кириленко і почав умовляти мене повернутись до божевільні.
Наближалась партчистка, і я товаришам говорив (до божевільні), що виступлю проти Микитенка за те, що він сховав од партії своє соціальне походження як син куркуля, а не незаможника, як він писав у анкеті.
Мені ж народ усе говорить.
Це було невигідно Микитенкові, і мене зробили божевільним. А Куличок ненавидів мене за мої «ухили» в національному питанні, хоч він сам любив свою національну дрібну буржуазію.
Коли ми обговорювали статут ВУСППу і Хаїм Гільдій вніс пропозицію, щоб записати в статуті пункт і про боротьбу з єврейським шовінізмом (головував Кулик), то Кулик сказав, що такого пункту включати в наш статут не треба, бо це «нетактовно».
Микола Терещенко[222] ніяково усміхнувся, підтримав його.
А я виступив і сказав:
— Коли ми цього пункту не включимо в наш статут, то ми будемо не пролетарською організацією, а дрібнобуржуазною. Партія записала на своїх знаменах і цей пункт, а Кулик хоче, щоб ми були вищі партії?].
Але пройшла пропозиція Кулика.
Гільдій мовчав.
І ще: товариші говорили, жартуючи між собою, що «божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик».
222
Терещенко Микола Іванович (1898–1966) — український радянський письменник, перекладач.