Попереду я писав, що голод на Україні і цькування, очолені Микитенком, довели мене до психічної хворості.
Це було майже так. Я був майже божевільний, коли розбурхана душа от-от перехлюпнеться за грані свідомості…
Між іншим, коли па чистці т. Скуба (а я був тоді у божевільні) спитав Микитенка, чи це правда, що він сив куркуля, Микотенко:
— А хто вам це сказав?
Скуба:
— Сосюра.
Микитенко:
— Так Сосюра ж божевільний!..
І цим одвів од себе удар.
Я повертаюсь до моєї втечі.
— Це ж правда, що Микитенко приховав од партії своє соціальне походження? — спитав я Кириленка. Кириленко:
— Правда, але про це ЦК знає. Він своєю творчістю реабілітував себе.
Я:
— Навпаки, він своєю творчістю ще поглибив злочин приховання од партії свого соціального походження.
Я мав на увазі його «Справу честі»[223], яку гостро критикував між товаришами, а за це Микитенко дивився на мене, як на класового ворога.
— Так ти не повертаєшся назад? — спитав мене Кириленко. Я:
— Ні! Я вимагаю негайного консиліуму тут, на місці.
І от приїхав з лікарями професор Гейманович, і почався консиліум.
Мене переконали, що переведуть до Москви (як я просив), тільки з умовою, щоб я повернувся до Сабурки, бо інакше не можна оформити перевод.
І я повернувся до божевільні.
Професор Юдін сказав:
— Вы хорошо сделали, что убежали. Это их встряхнуло.
До Москви мене супроводили в капцях, не дали навіть заїхати додому, щоб взяти штиблети.
Супроводив мене той, що душив за горло, — лікпом Бородін.
У Москві мене влаштували в санаторій для невротиків на Покровському-Стрешнєво.
Мені дозволяли, як я просив, бувати в місті. і я часто їздив до Спілки письменників. Мене любив Лахуті[224], і я його дуже любив, хоч мені не дуже подобалось, що він дивиться на Сталіна, як на бога.
А взагалі, Лахуті був прекрасна людина.
Він не цурався мене, як божевільного, і при всіх ходив зі мною в приміщенні Спілки письменників, пригощав мене обідом у письменницькім клубі, давав мені гроші.
Потім, пізніше, він передав мені те, що говорив йому Ставський[225] про мене: «Й охота тебе возиться с этим сумасшедшим поэтом! Его не сегодня-завтра арестуют».
А Лахуті не повірив Ставському і, як брат, не одривав своєї теплої і доброї руки від змученої моєї.
Вічна слава і хвала тобі, мій геніальний і смуглявий брате!
Ти в найстрашніші хвилини мого жаття не відступився від мене. мужній, прекрасний і вірний!
Да. Який же ти великий і благородний, народе Росії, за твої прислів'я, що випромінює твоя свята душа!
«Товарищи познаются только в беле».
«В беде познаются товарищи».
LVII
Коли я повернувся з Москви, столицею України вже став Київ, і я сумно дивився в вікно, як мої соратники по перу радісно готувалися до переїзду, бо мене, як опального, не брали до Києва.
Цькування продовжувалось.
Кулик сказав моїй дружині, коли вона його спитала, чому круг мого імені змова мовчання:
— Мы не заинтересованы в популяризации Сосюры.
І от письменники переїхали в основній своїй масі до Києва, а я й ще дехто і не браних залишився в Харкові, який одразу ніби щось загубив, став теж сумний і не такий шумливий і радісний, коли був столицею.
Через деякий час із Києва приїхав Мпкитенко, як секретар парткомітету Спілки письменників (київського), виключати мене з партії за поему «Розгром"[226], яку я починав на волі, а закінчив за гратами божевільні.
Поема була скерована проти націоналістів, до яких я, вірячи нашим органам безпеки, зараховував і Вишню[227], що вже був репресований, і Річицького[228], і Мішу Ялового, бо офіційна партійна думка була така ж. Але про Хвильового і Скрипника я написав з болем, як за людей, що були комуністами і, обдуривши себе, стали ворогами народу.
І за те, що я так про них написав (хоч я погодився змінити думку про них, як вимагала рецензія т. Щербини[229], тоді головредактора письменницького видавництва), мене вирішили виключити з партії.
І от Микитенко приїхав із Києва розправитися зі мною, бо не мав надії на харків'ян.
Почалися партзбори.
Я бачив, що все робиться за командою зверху і питання про мене давно вже вирішено, майже не боровся.
Я казав, що поема мала була прийнята до друку (мені навіть виписали гонорар), тільки треба було переробити два місця.
Виходить один старий з довгою бородою і каже:
224
Лахуті Абулькасім Ахмедзаде (1887–1957) — таджицький радянський поет. В. Сосюра переклав два вірші А. Лахуті («Лист з дороги», «Вином любові»).
225
Ставський Володимир Петрович (справжнє прізвище — Кирпичников; 1900–1943) — російський радянський письменник. Загинув на фронті. В 1937–1943 pp. був редактором журналу «Новый мир».
227
Вишня Остап (справжнє прізвище — Губенко Павло Михайлович; 1889–1956) — український радянський письменник, сатирик і гуморист.
228
Річицький Анатолій (літературний псевдонім — Пісопький) — український політичний діяч, журналіст. Автор праці «Тарас Шевченко в світлі епохи».