— Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему.
Я:
— Як вам не соромно! Такий старий і брешете!
Микитенко:
— Як ви смієте ображати таку поважну людину!
Я:
— А чого ж він бреше?
То був Крушельницький[230], що приїхав із Галичини. Два сини його були репресовані.
Я цього не знав. Виходить Антін Лісовий[231] і каже:
— Сосюра — як гнилий овоч, упав з дерева.
Фефер[232]:
— Поэма «Червона зима» — махновская поэма.
А Городськой[233], так той прямо так і сказав:
— Сосюра? Да это же литературный паразит!
А коли я, доведении до одчаю, говорив, що поему я написав у стані психічної хворості, Городськой глузливо сказав:
— А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически?
Ясно, мене хотіли зробити політичним трупом і майже зробили ним, коли руки підвелися угору, щоб я пішов униз…
Товаришка Логвінова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене технічним секретарем багатотиражки на фабрику «Червона нитка».
Я там працював з осени 1934 року до літа 1935-го.
Студенти приходили на фабрику і сумно дивилися на мене…
Я не витримав, покинув технічну роботу на фабриці і поїхав до Києва.
В Києві я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського.
В коридорі Наркомату я зустрів Копиленка, який спитав мене:
— Приїхав за правдою?
Я сказав, що так, і Копиленко, байдужий і чужий, заклопотано пішов, гарно одягнений у чорний із смокінгового сукна костюм, в своїх справах, а на мені був старий-старий не костюм, а мішок…
Затонський мене прийняв.
Тільки двоє його охоронців майже нависли ззаду над моїми плечима.
Може, вони думали, що я прийшов застрелити товариша Затонського?!. Нарком спитав мене:
— Чому ви звернулись іменно до мене?
Я сказав:
— Тому, що я знаю вашу думку про мене.
Затонський:
— Могло б бути гірше…
Я:
— Чому? Він:
— А що ви ляпали?
Я мовчав.
Тоді Затонський спитав мене, над чим я працюю.
Я сказав, що переклав поему «Демон» Лєрмонтова.
Він попросив мене прочитати йому переклад.
Я йому прочитав з пам'яті початок, і він сказав:
— Як в оригіналі.
Потім він дав розпорядження, щоб мені виписали двісті карбованців на дорогу до Харкова і подзвонив до Спілки письменників, сказавши, щоб я зайшов туди.
Я ж був виключений і з Спілки письменників!
Я прийшов до голови Спілки Антіна Сенченка[234] — лисого красеня з жагучими чорними бровами — і сказав йому, що хочу жити і працювати в Києві. Він відповів, що це залежить тільки від мене, і подзвонив до видавництва, щоб зі мною склали договір на збірку вибраних поезій, і дав розпорядження, щоб мені купили новий костюм і видали путьовку в Єсентуки моїй хворій дружині.
Він мені говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав, що я не жебрак і гроші поверну.
Він погодився зі мною.
Щоб це все реалізувати, треба було прожити в Києві кілька днів, а мені не було де ночувати, і я одну ніч ночував на Шевченківському бульварі, і так же склав у голові і вдень записав вірша: «Сьогодні я такий щасливий!»
Удень я сумно йшов по вулиці Короленка повз будинок ЦК[235], який містився в страшному потім № 33.
Біля входу в ЦК аж до панелі важко і багряно звисали прапори. Я проходив повз них. Було літо, повіяв теплий вітер, і червоний прапор обняв всього мене, як брата, з голови до ніг…
Серце моє ледве не розірвалося од щастя, і я подумав:
«Ні! Більшовики не виключили мене з партії!»
LVIII
З Києва, де зі мною боялися навіть вітатися («Не сегодня-завтра он будет арестован…») і де в гуртожитку курсів молодих поетів Геня Брежньов[236] і Боря Котляров[237] «зайцем» влаштували мене, і я в них тайно од коменданта ночував у будинку на вулиці Комінтерну, я поїхав додому.
Гонорар, власне, аванс за збірку вибраних поезій, я тримав за пазухою, щоб не украли. Там же була і путьовка для Марії. Настрій у мене був ще не дуже веселий, бо все в перспективі було таке непевне і неясне.
Коли я заходив у вагон, червоноармійці, що їхали в ньому, заспівали «Пісню про Якіра» (мої слова, музика Козицького[238]), що тоді ставала народною, і я, колишній комуніст, слухаючи її, тяжко заридав у душі…
Але що це я все про сумне!
Треба і про веселе.
Повернуся ще трохи назад, коли були живі ті, кого між нами немає.
В Харкові у клубі Блакитного був влаштований диспут па тему «Шляхи українського театру».
230
Крушельницький Антін Володиславович (1878–1941) — український письменник, критик, журналіст.
232
Фефер Ідик (Ісак Соломонович; 1902–1952) — єврейський радянський письменник. Переклав єврейською мовою вірші Т. Шевченка, і. Франка, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та ін.
233
Городськой Яків Зіновійович (1898–1966) — російський радянський письменник. Переклав російською мовою вірші багатьох українських поетів, в т. ч. і В. Сосюри.
235
Удень я сумно йшов по вулиці Короленка повз будинок ЦК… — Йдеться про теперішню вулицю Володимирську і будинок N 33, в якому тоді знаходився ЦК КП(б)У.
238
Козинький Пилип Омелянович (1893–1960) — український радянський композитор, педагог, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1943 p.).