Зібрався весь цвіт радянської інтелігенції. З Київа приїхали артисти на чолі з Гнатом Юрою[239].
Доповідь робив Лесь Курбас[240], що потім з трагічним обличчям стояв біля тіла Хвильового, що з одчаю розбив собі голову кулею, та й сам пішов за ним.
Головував т. Озерський[241], прекрасна й незабутня людина.
Після доповіді почалося обговорення. Були хороші виступи, що не повторювали один одного.
Але мене вразив один із промовців, що повчально підняв пальця вгору і почав:
«Колись Маркс сказав» (цитує).
«А Енгельс сказав» (цитує).
«А Луначарський сказав…»
І тут я не витримав і перед його черговою цитатою врізався в мовчання запитанням із публіки:
— А ви що сказали?
Всі гримнули оглушливим сміхом і майже полягли на стільці від цього.
А промовець так розгубився, що не міг далі продовжувати і свою промову в писаній формі віддав т. Озерському, що все підтримував свого живота, який підстрибував од сміху, і крізь сміх казав:
— Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене підійшов драматург Мамонтов і попросив мене ще утнути щось аналогічне, але я йому відповів:
— Хорошего — понемножку.
LIX
В 1937 році я з сім'єю переїхав до Киіва. Мені дали в «Роліті»[242] — будинку письменників— квартиру на шостім поверсі, а потім на третьому, після того, як репресували Семиволоса[243], а потім Проня[244].
Було сумно на горі іншах. яке виходило не з моєї волі, будувати своє поетичне кубельце.
Я продовжував свій літературний шлях і хоч був формально позапартійний, але духовно ні на мить не відривався від партії.
Коли моє виключення з партії санкціонувало бюро Харківського міськкому, то секретар міськкому, довговусий українець (хоч він говорив і російською мовою) сказав мені:
— Мы оставляєм двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи своим творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил (мене ж виключили як «зоологічного націоналіста», и мы возвратим тебя в свои ряды.
Між іншим, після того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем[245], що був секретарем нашої партійної організації, і він мені сказав:
— Ну, Володю, віддай мені партквиток…
Я весь внутрішньо затремтів од страшного одчаю, душа моя заридала, закричала, а права рука одірвала од серця (чи разом з серцем) і віддала Кузьмичеві моє щастя, моє все, чим я жив, що мені світило, і пішов в морок…
Чому я віддав партквиток, а не боровся за нього?
Я знав, що все погоджено з тими, що «свыше», і що з моєї боротьби нічого не вийде. Навіть не погоджено, а «свыше» сказано голосом Затонського: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш».
1939 року за видатні заслуги в галузі розвитку української радянської художньої літератури я був нагороджений нашим урядом орденом «Знак Пошани».
Був урядовий банкет, зв'язаний з іменем безсмертного Шевченка.
Корнійчук мене спитав:
— Хочете познайомитись з Микитою Сергійовичем? Я сказав, що хочу.
Тоді він підвів мене до товариша Хрущова і познайомив мене з ним.
Микита Сергійович сказав мені:
— Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так говорю.
Я відповів:
— Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе.
Тримався я спокійно, але в душі — буря од згадок про все. так страшно пережите…
А Микита Сергійович дивиться на мене своїми зеленими (чи, може, вони мені здалися зеленими од електрики, а вони карі?!) і безкінченно чулими очима, і в мою душевну бурю входить, як промінь сонця з укритого грозовими хмарами неба, його спокійний, батьківський голос:
— Получите орден Ленина.
і моя буря одразу стихла, і розбурхане море душі стало спокійним, як очі товариша Хрущова.
LX
А мука, що я за лавами партії, все росла, і настав момент, коли я подзвонив у ЦК, що хочу поговорити з Микитою Сергійовичем в особистому питанні, тим більше, що на урядовому банкеті Микита Сергійович мені говорив:
— Жаль, что в таких условиях нет возможности поговорить как следует.
Але помічник Микити Сергійовича товариш Гапочка відповів мені, що йому доручено поговорити зі мною.
Я ж хотів бути прийнятий безпосередньо т. Хрущовим.
Та скільки я не дзвонив у ЦК, Гапочка спочатку відповідав, а потім він став кудись виходити, то на доповіді, то на наради.
І я написав лпста товаришеві Сталіну. Лист був такий:
239
Юра Гнат Петрович (1888–1966) — український радянський актор, режисер, народний артист СРСР (з 1940 p.).
240
Курбас Лесь (Олександр Степанович; 1887–1942) — український радянський актор, режисер, педагог, народний артист республіки (з 1925 p.).