«Дорогой товарищ Сталин!
Пусть меня извинит Никита Сергеевич, что я через его голову обращаюсь к вам, но я никак не могу пробиться к нему через его бездушно-глухое окружение вроде всяких Ганочек и Нагорных.
В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии.
Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись».
І я так ридав над листом, що кров трохи не розірвала мого обличчя. Особливо над закінченням:
«Ты мое единственное спасение и прибежище.
Отец! Спаси меня!!!»
Точно я листа не пам'ятаю, але про народ і порятунок точно.
Я послав листа авіапоштою.
Але я не знав, що дружина розпечатала листа і вклада туди довідку од психіатра.
Так що лист до тов. Сталіна пішов з довідкою, здасться, професора Абашева.
І відповідь прийшла як блискавка.
Мені в обкомі сказали, що прийшов од товариша Сталіна хороший лист про мене. Я питав про зміст листа, але мені не сказали. А лист був такий: «Восстановить в партии. Лечить».
Це я так гадаю, бо на бюро мене викликали без представника нашої письменницької організації т. Городського і розбирали справу без нього.
Тільки мені не сподобалось, що товариш, який доповідав про мене, говорив тільки погане плюс і те, що я був у петлюрівцях.
Він замість Сосюра сказав Петлюра.
Мене це обурило, і я сказав спокійним людям, що сиділи за довгим червоним столом:
— Неужели товарищ, который докладывает обо мне, не мог найти ничего хорошего, что я сделал для народа, а все только плохое, и даже вместо Сосюра назвал меня Петлюра?! Секретар обкому спитав мене:
— Как вы считаете, былп у вас уклоны?
Я відповів:
— Да. По национальному вопросу.
Тоді секретар обкому каже:
— Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в партии с прежним стажем, с мая 1920 года, но записать перерыв с 1935 года до 1940 и предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет.
І кімната захиталась і попливла під моїми ногами. Од щастя я став легкий і крилатий.
А люди за довгим червоним столом спокійно дивились на мене добрими очіма братів і усміхались мені.
Я сказав їм, не я, а моя залита сльозами щастя душа:
— Спасибо, дорогие товарищи!
Вклонився їм і, не чуючи під собою підлоги, вийшов. Мене зустріли очі тих, що в черзі, то тривожні, то спокійні, то повні надії й благання, і по моєму блаженному обличчю узнали все ще до того, як я сказав їм:
— Восстановили.
І, щасливий до нестями, я швидко ходив по шумливих, повних сонця, фарб і кольорів вулицях Києва і, зустрівши знайомого, в короткому слові «поновили» — ділився з ним своїм щастям і біг далі, щоб побути самому з собою, з своєю такою майже екстатичною радістю…
LXI
І який я забудько!
Добре, що прийом кінонапливу мені допомагає.
Лахуті. Смуглявий-смуглявий, дуже схожий на індуса, він приїхав до Києва і вручив нам членські квитки Спілки письменників СРСР.
Це було на Леніна, 7, в 1936 році.
Була урочиста атмосфера. Я, ще не поновлений в партії, підійшов до столу, за яким стояв Гасем. Він мене спитав:
— Что ты будешь делать, если тебе насыпать земли в карманы?
— Я ее выброшу. — сказав я.
— Так вот, брось это! — і Гасем показав на порожні пляшки від боржому. Я дав слово, що кину.
Та знов я лечу не крізь туманність і не вгору, як в дитинстві, а вперед, крізь радість, у якій зростав разом з народом, як зростав з ним і у горі, в грізний 1941 рік, повний громів і тривоги міліонів, тривоги, яку серце передчувало, але в яку розум не хотів повірити, — така вона була смертно несподівана.
Не встиг я прийняти в Кисловодську кілька ванн, як почалась Велика Вітчизняна війна.
В Харкові я був трохи не заарештований, як диверсант, бо приїхав туди небритий і в костюмі не з нашої матерії та чемоданом у руках.
Маленький син був у Євпаторії[246] з такими ж, як він, дітьми на оздоровленні, а дружина в Києві.
Смерть уже переривчасте гула над головами мільйонів, і серце здригалося од тривоги і гніву.
Почався бій людей з потворами і машин з машинами.
Небо і земля були повні смерті… Вони дивилися в наші розширені зіниці і в звужені зіниці горил у стальних шоломах, що йшли й котилися на міліонах шин за бронею машин по нашій залитій кров'ю, огнем і сльозами землі, що стогнала од вибухів, які терзали її материнські груди…
В Києві, як і скрізь, куди досягав вогонь ворога, де на землі, а де з неба, з неба — далі, а на землі ще не так близько, страшне дихання війни відчувалося в переривчастому, повному гадючої люті реві фашистських моторів та в безумному скреготі сталі од гігантських розривів у Дніпрі між мостами через рідні води, що гнівно біли в береги і кликали до відплати синів України і їх червоних братів з неосяжних просторів нашої зоряної чатері.