Якось на фоні того гігантського і страшного в своїй сподіваній несподіваності незручно і ніяково говорити про особисте.
Словом, дружина була евакуйована з письменниками старого покоління в Уфу. Що сталося з сином, я не знав.
ЦК розбило нас, письменників, на агітгрупи, і ми виступали перед населенням.
Я був у парі з Кобилецьким Юрком[247].
Він виступав з промовами, а я читав вірші під небом, що скоро мало бути не нашим, безкінченно рідним небом моєї святої України…
Мене тільки вразила телеграма з Уфи. Один відомий поет, якого вже немає в живих не з його волі, а з волі тих, кого теж уже немає в живих, у цій телеграмі питав, коли кров уже лилась морями і міста кричали до неба гуркотом пожеж, повні ран, як і люди, цей поет питав:
«Как моя квартира?»
А в його квартирі був штаб, а на покрівлі будинку (я називав цей будинок «феодальним», а наш «плебейським»), де він жив, стояла зенітка і гостро і гулко кашляла в грізне небо…
Штаб, звичайно, письменницький, де Бажан[248] видавав нам ще залиті маслом пістолети «Тете».
А перед тим у військовому відділі ЦК нам видали офіцерське обмундирування.
Його одержала і Ванза Василевська[249] і стала дуже схожа на жінку часів громадянської війни, жінку військового комунізму.
Мені сподобалось, що вона не боялась, а була спокійна і зосереджена.
ЦК знову розбило нас, але вже на дві групи: одну відправляли в тил, а другу на фронти.
В письменницькому садку під переривчастим гулом фашистської смерті над золотим і закривавленим Києвом на лаві лежав Вадим Собко[250] і спокійно читав книжку.
Його посилали на фронт.
А Іван Нехода[251], що теж ішов у вогняне море останньої битви з тьмою, казав мені, такий же спокійний, як і Вадим:
— Ви в тилу, а ми на фронті будемо робити одне спільне діло.
А мені було гостро соромно, що мене посилали туди, де ще горить по ночах електрика і люди можуть спокійно спати за вікнами, не заліпленими хрестами паперових стрічок.
Але бойовий наказ ЦК.
Дисципліна серця, яке звикло слухатись голосу партії, повела мене в Харків крізь вогняний вихор ударів з неба. В Харкові ми теж працювали зброєю слова.
У мене вийшла там перша збірка вогняних рядків «Червоним воїнам»[252].
Та ночами і Харків почав заливати небо вогняними пунктирами куль і снарядами, бо і над ним усе частіше почали літати залізні птиці і кидали яйця смерті на землю, з якої діти худенькими скривавленими кулачками посилали прокльони убійникам з «цивілізованого» Заходу.
А вони, нахабні своєю тимчасовою перевагою, на своїх залізних воронах, поблискуючи троглодитними очима за шкельцями пенсне, ганялися навіть за коровами…
І от мене знову посилають ще далі і вже у глибший тил.
Уфа.
Що ти скажеш про землю, яка одкрила нам теплі обійми і прийняла, як своїх змучених синів з братньої землі далекої України.
Скажу тільки, що я ніколи не забуду Башкирії і буду любити її, як полюбив її синів і дочок, а особливо її поетів, виразників її великої душі, Сайфі Кудаша[253], Баяна[254] і ще багатьох, таких рідних і незабутніх.
Сина дружина знайшла в Харківському вокзалі і з іншими дітьми привезла в Башкирію. Там же (в Уфі) була і наша Академія[255]. Там же було й наше письменницьке видавництво і виходила літгазета, в якій Городськой («Сосюра? Да это же литературный паразит!») писав про «золоту лірику Сосюри…» і т. ін.[256]
Там же я написав вірш «Коли додому я прийду»[257], який вважаю центральним віршем мого серця, якщо можна так сказати.
Відтіля ж полетів ешелонами і літаками «Лист до земляків»[258] і над поневоленим, але нескореним Донбасом розлітався білими метеликами і тихо опускався ними на золоту землю моєї любові, юності моєї…
Але що це я, все про себе та про себе.
і Павло Григорович Тичина, і Рильський Максим Тадейович, і всі ми злились в один збройний табір слова, відданого служінню Батьківщині.
Батьківщина!
Крім неї, крім її страждань і гніву, крім її боротьби для нас не існувало нічого.
247
Кобилецький Юрій (Іван) Свиридович (1906–1987) — український радянський літературознавець і критик.
248
Бажан Микола Платонович (1904–1983) — український радянський поет, державний і громадський діяч, академік АН УРСР (з 1951 p.), Герой Соціалістичної Праці (з 1974 p.). Лауреат Ленінської (1982) та Державних премій.
249
Василевська Ванда Львівна (1905–1964) — польська і радянська письменниця і громадська діячка.
252
Перша воєнна збірка поезій В. Сосюри «Червоним воїнам» була видана в 1941 p. (K. —X., Держлітвидав).
253
Кудаш Сайфі (справжнє прізвище — Кудашев Сайфі Фаттахович; нар. 1894 p.) — башкирський радянський поет, народний поет Башкирської АРСР (з 1964 p.).
256
…Городськой (…) писав про «золоту лірику Сосюри…» — В Уфі була надрукована стаття Я. Городського «Мобілізована творчість» — Література і мистецтво, 1942, 31 березня.
257
«Коли додому я прийду» — вірш, написаний 3 грудня 1941 p. Композитор Б. М. Лятошинський у роки Великої Вітчизняної війни написав романс на ці слова поета.
258
Відтіля ж полетів ешелонами і літаками «Лист до земляків». — Цей твір розповсюджувався на тимчасово окупованій території України у вигляді листівок та окремих видань творів Т. Шевченка, де між текстами Кобзаря вмонтовувалися строфи із вірша В. Сосюри.