І коли нам часом було і холодно, і голодно, то одна золота думка гартувала наші серця, повні любові до партії, до синів Вітчизни, що у стальних шоломах, як ангели відплати, стояли муром сердець і заліза проти озброєного зла, озброєна правда проти озброєного зла, і ми, коли нам ставало дуже важко, думали: «А на фронті ще важче».
Нам хоч смерть не дивилась у вічі, а там… Там…
В те вогняне «там», де вирішувалась доля не тільки наша, всіх простих і чесних людей на землі, летіли наші думи і серця…
Восени 1942 року частину нас, письменників, запросили до Москви на літвиступи.
В Москві я зайшов до т. Коротченка[259], що сидів за столом з намагніченими гнівом і безсонням сталевими очима.
Я спитав його:
— Какой у меня способ мышления…
І серце моє, що здригнулося від щастя, почуло:
— Большевистский.
Я сказав:
— Я хочу працювати в Москві, тут ближче до фронту.
Дем'ян Сергійович погодився.
Тоді я попросив дозволу його поцілувати.
і він вийшов із-за столу, і я поцілував його, як брата, як батька…
Такий я був наелектризований бурею, що гриміла і в серці, і кругом…
Я працював і в українському радіокомітеті, як поет, і в Українському партизанському штабі у т. Строкача[260], куди мене послав т. Корнієць[261].
Партизанам я писав вірші і навіть одержав листа од т. Ковпака, де він писав про те, що він робить на черепах фашистів: «Це тільки цвіточки, а ягодки будуть впереді!..»
LXII
Микита Сергійович викликав нас на фронт — Тичину, Рильського і мене.
Тичину тоді призначили наркомом освіти України[262], яку ще мали тільки звільнити, а Рильський працював над словником[263], і вони не поїхали.
Поїхали Головко, Малишко[264] і я.
Про це я багато сказав у поемі «Вітчизна»[265]… яку Прожогін так нечесно «критикував», коли мене потім били за вірш «Любіть Україну!».
Але про це — потім.
Ми бували іноді на передовій, маючи базу глибокого тилу, при штабі Воронезького фронту.
Годували нас не дуже гарно.
Перше було завжди з трофейних картопляних очистків, і в мене дуже болів живіт.
Микита Сергійович іноді запрошував нас до їдальні штабу фронту і підгодовував нас.
Я наїдався так, що в мене живіт ставав, як тугий мавританський барабан.
Одного разу Микита Сергійович показав нам фото свого сина льотчика, що загинув смертю хоробрих.
Коли Микита Сергійович розповідав нам про смерть свого сина, він якраз тримав у правій руці повну ложку супу, а в лівій фото сина.
І мене вразило, що ложка супу в його руці не здригнулась, не пролилося з неї ні краплі, хоч у душі срібноголового воїна бушувала буря…
Я іію бурю чув своїм серцем, повним любові до людини, що так любила і любить Україну, що уособлювала для нас її, якій, як і йому, належали наші гарячі і вірні серця.
Я з захопленням дивився на нього, на цей залізний спокій батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином.
А от і веселе, власне, це веселе могло кінчитися дуже сумним.
Ми були в Сьомій гвардійській армії.
Наша «база» була в селі, де розташувався політвідділ армії.
Коли ми приїжджали з передової, — вона проходила берегом Дінця — золотої ріки мого дитинства, — і німці били з-за неї по нас із важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрічав нас так:
— Ну, как дела, пацаны? Закурить есть?
І от стою я у дворі в солдатському — в солдатській гімнастерці, в офіцерських темно-синіх галіфе й кирзових чоботях, пілотці й портупеї, з «тете» на боці та «Знаком Пошани» біля серця. Ми тоді ще не були атестовані і не мали звань.
Підлітає до воріт подвір'я, в якому я стояв, мотоцикл з передової. Мотоцикл із човником, у якому сидів маленький, нервовий і гарячий генерал.
Рукою в чорній рукавиці він зробив владний і гострий жест, мовляв, біжи!
Я йду до нього.
Тоді він кричить мені:
— Эй, ты! Бегом!
Я йду до нього.
Підходжу до човника і кажу маленькому генералу:
— Вы поосторожнее.
Він:
— Ты кто такой!
Я:
— Писатель украинский.
Він:
— А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии?
— Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать.
Генерал вилазить із човника і йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.
Я трохи відчинив ворота сарая, де Головко, Малишко і кореспондент «Радянської України» майор Купцов грали в карти і випивали горілку.
259
Коротченко Дем'ян Сергійович (1894–1969) — державний і радянський партійний діяч УРСР, Герой Соціалістичної Праці (з 1964 р.). В 1939–1947 pp. — секретар ЦК КП(б)У.
260
Строкач Тимофій Амвросійович (1903–1963) — один із організаторів і керівників партизанського руху на Україні під час Великої Вітчизняної війни, генерал-лейтенант (з 19 і4 р.). У 1942–1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху.
261
Корніець Леонід Романович (1901–1969) — радянський державний і партійний діяч. В 1939–1944 pp. — Голова Ради Народних Комісарів УРСР.
262
Тичину тоді призначили наркомом освіти України… — В 1943–1948 pp. П. Г. Тичина був наркомом (з 1946 p. — міністром) освіти УРСР.
263
…Рильський працював над словником… — Йдеться про Російсько-український словник, що готувався тоді до видання (вийшов у 1948 p. за редакцією академіків АН УРСР М. Я. Калиповича, Л. А. Булаховського і М. Т. Рильського).
264
Малишко Андрій Самійлович (1912–1970) — український радянський поет, громадський діяч.
265
«Вітчизна» — поема, написана в 1949 p., яку теж було піддано необ'єктивній критиці, як і деякі інші твори поета, Після редакційної статті «Проти ідеологічних перекручень в літературі» в газеті «Правда», 1951, 2 липня.