Україну віддавна населяють народності різного етнічного походження. Сьогодні на цій землі мирно співіснують українці, росіяни, білоруси, євреї, поляки, татари, болгари та інші — всього понад сто великих та малих національностей. Українці є титульною нацією, що складає більшість населення країни — близько 78 %. Українці домінують практично у всіх регіонах, за виключенням Криму. Росіяни складають другу за чисельністю групу населення України — близько 18 % й населяють в основному східну та південну області країни. Потім ідуть білоруси, молдавани, кримські татари та болгари. Православне населення статистично переважає (88 %) та належить до низки конфесій: Української православної церкви (Московського патріархату), Української православної церкви (Київського патріархату) та Української автокефальної православної церкви (переважно українська діаспора за кордоном). Канонічний статус (визнання з боку автокефальних соборних (давніх) православних церков) має лише Українська православна церква (Московського патріархату). Багаторазові спроби об’єднатися та створити єдину соборну церкву успіхами поки що не увінчалися. Загальна кількість католиків (включно з греко-католиками) в країні досягає 4,8 млн людей. Мусульмани мешкають переважно в Криму (кримські татари) та, за різними даними, нараховують від 500 тис. до 1,2 млн людей.
На півдні Україна омивається Азовським та Чорними морями; на заході межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою, на півночі та північному сході — з Білоруссю та Росією. Найдовший сухопутний кордон України з Росією та Білоруссю — трохи більше трьох тисяч кілометрів. Морські кордони з Росією складають 1355 кілометрів, однак до сьогодні вони не врегульовані. Географічний центр Європи (за вимірюваннями, проведеними, з одного боку, військовім відомством Австро-Угорщини у 1887 році, а з другого боку — радянськими вченими після Другої світової війни) знаходиться на території сучасної України, недалеко від міста Рахів Закарпатської області.
Після розпаду Радянського Союзу, до 1994–1996 років, Україна стала третьою після США та Росії ядерною країною. Саме Україна показала світу, що людству можна та потрібно відмовитися від ядерної зброї і сконцентрувати свої зусилля на мирному розвитку. Саме країна знаменитої княгині Ольги, великого князя Ярослава Мудрого та «вільного козацтва», що не побоялося свого часу кинути виклик турецьким султанам, країна гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького та митрополита Петра Могили, українських гетьманів Петра Сагайдачного та Івана Мазепи — у 1994 році знайшла в собі мужність відмовитися від ядерної зброї, заручившись гарантією територіальної цілісності найбільших країн світу — Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю.
Україна — країна не лише легендарного футбольного тренера Валерія Лобановського, знаменитих футболістів Олега Блохіна та Андрія Шевченка, не тільки відомих на весь світ боксерів братів Кличко — абсолютних чемпіонів світу, але й не менш відомих поетів та письменників Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі України, філософа Григорія Сковороди та ще зовсім молодих поетів і письменників, науковців та амбіційних політиків нового покоління. Україна справедливо може пишатися і своїми науковцями, нобелівськими лауреатами — фізіологом Іллею Мечниковим та економістом Саймоном Кузнецем. Світову відомість здобули інженер Євген Патон, хірург Микола Амосов та багато інших. Аби зрозуміти суть процесів, які відбуваються в Україні, необхідно звернутися до історичних джерел, до витоків української традиції.
Що таке «Україна»?
Назва «Україна» має своє історичне пояснення. Термін вперше згадується в Іпатіївському літописі 1187 року і, на думку багатьох дослідників, походить від давньоруського слова «окраїна», що спочатку застосовувалося для позначення прикордонних (рубіжних) земель Київської Русі, потім — Польської держави, а опісля й Російської імперії. Саме цим визначенням користувались хроністи та історики давніх часів. До кінця XIII століття цей термін траплявся в літописах і означав різні «України»: землі, що межують з ляхівськими, від Волині в басейні Лівобережжя по середній течії Південного Бугу, північно-східну частину Галицької землі та Переяславської землі (частини Київської та Чернігівської земель, що межувала зі степом). У XVI столітті терміном «Україна» позначали прикордонні землі поміж Великим Литовським князівством та Османською імперією (землі запорізьких козаків та Дикого поля). Траплялися також терміни «Українська Малоросія», «Литовська Україна», «Польська Україна», проте вони не прижилися. Після утворення Новоросійського краю частіше трапляється термін «Малоросія», що означував українські землі, розташовані на південному сході[1].