"Мусимо залишити думку про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіном. Лінія Директорії власними силами, це ризиковний шлях. Ми мусимо годитися з Польщею, або з Денікіним. З Польщею неможливо, бо вона може забрати собі Правобережну Україну. Росія не є така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійности. Україні бракує для державного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!" (І. Мазепа. Там же, стор. 140, Т. П.), Ось зміст Зятківського договору:
"Галицька армія переходить у повнім своїм складі, з етапними установами, складами і залізничним майном, на бік російської Добровольчої армії і віддається в повне розторядження Головного Коменданта озброєних сил Півдня Росії, через коменданта військ Новоросійської области.
Під час перебування під згаданою командою, Галицьку армію не буде вжито до боротьби проти армії отам. Петлюри; до хвилі одержання дальшого завдання, Галицьку армію відводиться в запілля.
З огляду на відсутність території, Галицький Урод припиняє тимчасово свою діяльність і переходить під доку російської команди Добровольчої армії. Місце перебування Галицького Уряду — Одеса."
Славну сторінку спільної збройної визвольної боротьби перевернуто… У найбільш критичний час свого існування, Соборність, на підставі Акту 22-ого січня 1919-ого року, не витримала іспиту соборної дозрілости. Соборність залишилася на папері, як архівний документ побожних прагнень. Шляхи обох братніх армій розійшлися. УГА пішла на схід, під опіку московських неділинців, а армія УНР — на захід, залишена на призволяще, назустріч своїй недолі. Чи ж зустрінуться, щоб ізнову з'єднатися?
Маршуючи одним шляхом, але в різних протилежних прямках, одні для хвилевого відпочинку від фронтової перевтоми, під московською опікою, а другі на нові страждання, вояки обох армій зустрінулися вже поінформовані про Зятківський договір. Ні в одних, ні в других не було ані взаємних закидів, ані взаємного жалю. Не вони рішали й не вони за Зятківський договір відповідали. По братньому поділилися тютюном, або й останнім шматком хліба й розійшлися, можливо навіть не цілком усвідомлюючи собі весь трагізм їхньої перехресної зустрічі. Визначений діалог, хоч і не злозичливого характеру, знаходимо у спогадах ген. Крата, коли він згадує про зустрічні діялоги між наддніпрянцями й галичанами на шляху поміж Курилівцями Мурованими і Новою Ушицею. Але на загал, спогад має оптимістиний характер. Цитуємо уривок із того спогаду:
"Дуже знайомий був цей шлях. Багато разів пересовувалися по ньому наші колони, то в наступ, то у відступ, але ніколи цей шлях не був такий сумний та такий трагічний, як у ту незабутню осінь. Наддніпрянці йшли на Захід; ішли в невідоме, босі, обдерті, без набоїв, без ліків; ішли в супроводі стогонів товаришів-побратимів зброї, що маячили в тифозній гарячці та в супроводі стогонів коней, що обабіч дороги конали з голоду, бо не було фуражу.
А назустріч — на Схід — у терени, призначені Ленікіном до розлоги Галицької армії, йшли галичани, зведені Зятківською угодою з ясного шляху боротьби до згину. Йшли на манівці рятунку особистого життя вояків та збереженя майна дорогою ціною капітуляції та підлеглости ворогові.
Здавалося, український Захід і схід розійшлися навіки. Здавалося, сини Києва і Львова, Дніпра й Дністра, ніколи вже не зустрінуться на шляху до спільної мети — Соборної України.
Проте історія вписала факти, які на віки-вічні служитимуть доказом того, що спільна кров та спільні бої, без огляду на всякі договори та міркування політиків, лучать розлучених братів. Факти ці сталися власне під час Зимового Походу, того славетного походу, коли армія УНР, без УГА, п'ять місяців мандрувала по Батьківщині, сіючи паніку у ворожих рядах та поширюючи національну свідомість і прагнення волі поміж своїми, спантеличеними большевицькою дурійкою, братами, а славетна колись Галицька Армія безпомічно догоряла, втративши ту провідну зірку, що світила їй підо Львовом, Чортковом і під Києвом.