– Але…
Халіль-бей похитав головою.
– Ти розумна дівчинка й знаєш, що Кафа разом із іншими південними містами знаходиться в підпорядкуванні двох володарів: моєму як намісника Османської Порти, і турецького султана особисто. Але північні міста мають свого власного намісника – хана із роду Гиреїв і свою державу – Кримське Ханство, що дедалі менше бажає залежати від султана. Бачиш, останнім часом стосунки між ханом Джанібенд Гиреєм та Мурадом ІV, нашим великим султаном, хай продовжить Аллах його дні, досить напружені. І не безпідставно. Адже такі вдалі походи козацького гетьмана Дорошенка на Стамбул та провінції підкріплюють мрію про можливість Кримського Ханства зовсім відділитися від Порти. Розумієш?
Аліє ствердно кивнула.
– І якщо це станеться, – продовжував Халіль-бей, – то ми хочемо бути друзями з кримським ханом… Аліє, ти маєш пам’ятати, що ти зі знатного роду. Це честь – поріднитися з онуками славетного Чингіз-Хана, і далеко не кожна родовита татарка отримує таку можливість!
– Так, батьку, – покірно схилила голову Aліє Ханим, не маючи що сказати у відповідь і ледь стримуючи зрадницькі сльози. – Дозвольте, я піду поділюся радістю з матінкою?
– Добраніч, ластівко мого сералю!
Халіль-бей простягнув для поцілунку свою руку та задоволений попрямував у свої покої. Аліє ж із важким серцем і міцно стиснутими кулаками пішла до гарему.
Фатьма була в своїх покоях. Напівлежачи на розстелених на долівці килимах, вона вишивала срібними нитками білосніжну чадру, підсвічену мерехтливими відблисками масляної лампи.
– Не інакше мені весільну хустку готуєш, – похмуро сказала Аліє, розташовуючись поруч на подушках.
Красива зніжена жінка, байдуже що в літах, прибрала з лоба неслухняне русяве пасмо та загадково посміхнулася.
– А хіба не час тебе заміж віддавати? Засиділася ти в дівках, до того зараз саме випала слушна нагода.
Голос Фатьми лився так спокійно й рівномірно, ніби дзюрчання повноводного струмка. Та й уся вона була спокійною та врівноваженою, із м’якими рисами обличчя, яке майже не ворушилося, коли жінка говорила, тонкими пальцями, що жодної миті не відривалися від вишивання, і навіть застиглим поглядом, у якому, однак, ще можна було вловити іскру життя.
Цей удаваний спокій дратував Аліє ще сильніше. Ба, більше – вона згадала свій полуденний візит до шляхтянок і з жахом усвідомила, що стає відчутно схожою на матір.
– То ти все знаєш про цього старого Гирея, у гаремі якого я проживу решту свого життя? – спитала вона роздратовано, уже не стримуючи свій гнів.
– Гарем хана – це не в’язниця. Так, порядки в нього більш суворі, ніж у нашому домі. Його дружини не ходять купувати крам на ринок. Їм не дозволено гуляти містом наодинці та заводити розмови з ким заманеться. Але в них є безліч інших розваг і привілеїв! Пам’ятаєш, сестра Гизи Гірея сама приймала послів? О, звичайно, невеликі шанси, що ти народиш хану спадкоємця, – у нього вже п’ятеро синів, – але навіть четверта дружина може стати шиєю хана і крутити, куди завгодно! Я ж теж колись була лише рабинею…
– Четверта дружина?! І це говориш мені ти! Мамо! Ти, яка народилася в краю, де дівчата самі сватаються до хлопців… Це ж ти розповідала мені про те, які вільні в Україні жінки, горді, незалежні від чоловіків…
– Але їм і працювати доводиться на рівні з чоловіками! – несподівано різко заперечила Фатьма, ніби прокидаючись від сну. – Ти оточена служницями, рабинями, які слідкують за кожним помахом твоєї руки, задовольняють кожну твою примху. Ти ніколи не знала, що таке заробляти на власний шматок хліба, ніколи не відчувала справжнього голоду чи холоду! Я люблю ті місця, де я народилась, – пом’якшала раптом вона, – зелені ліси, яких я не бачу тут, золотисті поля, усміхнених людей… О, така поезія! Але тут я – Ханим, мати спадкоємця великого бея, а ким, ким я була би зараз в Україні?
Аліє стисла пальці так, що нігті знову боляче впилися в долоні. Але вона не помічала болю.
– Я завжди думала, ти хочеш повернутися додому…
– Я давно спустилася з небес на землю, люба моя Алієчко. Та і… немає до кого повертатись.
– Ти мені так ніколи й не розповідала про своє життя…
– Бо ніц нема чого розповідати! – раптом відрізала Фатьма. – Один монастир.
Дівчина повільно встала.
– На добраніч, – кинула вона матері, залишаючи її покої, і похмуро попленталась до своєї кімнати.
У дитинстві Аліє не боялась нічого. Певно, успадкувала батьківський характер. Не боялася морозів, які зрідка, але залітали в ці краї, бігаючи по гарему босоніж увесь рік. Не боялася павуків, які так і пильнували, щоб сплести павутиння над її ліжечком. Не боялася заговорювати з чужими людьми, і більш того, ніколи не боялася свого тата, від одного імені якого тремтіла вся Кафа. Вона ніколи не боялася бути замкненою в чужому гаремі й змушеною підкорятися єдиному своєму господарю – чоловікові. Не боялася, бо ніколи не могла повірити, що таке коли-небудь станеться.