– Дайте два яйця, – сказала баба, пильно до мене придивляючись. – Яйця завжди правду показують…
Паньматка швидко принесла яйця. Знахарка звеліла мені лягти й розбила одне яйце біля голови, а друге в ногах.
– Дивіться, дивіться, паньматко! – закричала вона, не дозволивши однак мені встати.
Вони розглядали щось у моїх головах, а тоді пішли до ніг.
– Таки в ногах! – сказала знахарка.
– Що в ногах? – запитав я.
– Смерть ваша навідувалася, – мовила знахарка. – Але одужаєте…
Я встав і побачив, що по щоках паньматки котяться рясні сльози Тоді відчув, що починаю незвідь-чому дратуватися.
– Од чого видужаю? – спитав я. – І що це за хвороба в мене? Здається, чуюся здоровим і не знаю жодної недуги!
– Бо й чудна ваша хвороба, – відказала знахарка. – Ще не стрічала такої.
«Бабські забобони», – захотілося вибухнути мені, але я змовчав – хотів якнайшвидше звільнитися від непотрібної опіки.
– Яйця завжди дійсне показують, – озвалася ображена знахарка.
– Що ж вони показують? – глумливо запитав я.
– Гляньте самі, – так само ображено мовила знахарка.
В головах у мене в мисочці плавав у білку чистий жовток, від якого аж променята вияснювалися.
«Сонце, – подумав я, – мій вічний і любий супутник, ти милувало мене проздовж усього життя!»
Це й справді було так. Більше за родину й дітей своїх, більше за самого себе любив я сонце. Воно завжди стояло перед моїми очима, як вічна омана, – це воно наливало мене життєдайним світлом і клало на вуста усмішку, яка очищала й ублажала мене.
– Яйце як яйце, – буркнув я. – Ну а друге?
Підійшов до тарілки, поставленої в ногах, і ледве не відсахнувся: на ній плавала брунатно-кривава маса.
У мене звинулось у голові. Десь далеко, в глибині мозку, зазвучала музика. Почулися переливи звуків – шуміла у скронях кров. Дзвони неначе задзвонили, запахло осіннім листом, небо також покрилося таким листом, а я стояв серед білої тиші, оточений голими, блідими стінами. Наді мною висіла ясна, ніби молоко, стеля, пахло прілим сіном, кричала неподалік курка, сповіщаючи, що знесла нове яйце: яйце-сонце чи яйце-смерть.
Я подививсь у вікно – відслонювало осінній сад. Палало жовте, залите сонцем листя – сад дихнув старечим зітханням. Мені захотілося раптом струснути з себе накип років. Бо скільки минуло часу до мене теперішнього від того молодого вимірювальника доріг?
– Коли хочете, є помічне зілля, – сказала знахарка паньматці.
«Одне воно, зілля», – подумав я, підходячи до вікна, щоб віч-на-віч зустрітись із осіннім садом. Я знову подумав про святу сполуку нас із землею: зілля лікує нас від хвороб, бо воно сполучається з нами. Сад же, на який дивився, світив золотою сивиною – ми з ним потрапили в один ритм і дихали одним диханням.
Я всміхнувся. Вабив мене до себе цей сад. Трав'яна лава під яблунею, біля якої позірно зустрівся я з юнаком із своєї молодості, теж була покрита опалим листям. «Прийму ваше зілля, жінки, – весело подумав я, – воно мені не зашкодить».
Дививсь у сад і чув його дихання. Це було старече дихання, бо старечим диханням дихав і я.
РОЗДІЛ XXXIII,
у якому Турчиновський завершує оповідь про свої пригоди
Після того, як побив я органіста, відчув, любий читальнику, втому. Нічого від того задерикуватого настрою, з яким ішов до Шклова, не залишилося. Знав, що звідсіля треба тікати, і то найскоріше, доки побитий не зібрав своїх людей і не помстився на мені. Ставлення його до мене не змінилося, і не те, здається, важило, хто кого з нас побив, – суть в нашій взаємоневідповідності. Отож звільнення, кажу, той мій учинок не приніс, натомість з'явилася неприємна дражливість, коріння якої не міг збагнути я також. Може, для цього треба гострішого розуму, а може, й простішого: гострий уздрить заховане перед мозком, а простіший всі мої вагання, як недоступні собі, відкине. Біда в тому, що я не можу ставитися до незрозумілого як до ворожого собі: чи не це конечна причина моїх гризот? Але я назвався тобі, любий читальнику, шукачем істини, отож мушу таким залишитися. Покладаюся, читальнику, й на тебе: хай твій молодший розумець розрубає цей вузол, бо мені вчинити це не під силу. Сам помітив: вряди-годи каламутніє зір мій і до мене приходять видіння, які більше змучують мене, ніж очищають. Найкраще, можливо, жити просто: хай світить сонце, а мені б сприймати щирим серцем світ, що кладеться перед очима. І хай би було зачинено переді мною двері інших світів: уявного та змислового. Тоді залишилося б викласти тобі, ласкавий читальнику, кілька повчань, тверезо означивши, що добре, а що лихе, й заспокоїти цим і себе й тебе. Але, на жаль, зір мій дивиться частіше всередину, ніж позверх.