Отож, маючи такі побоювання й бувши оповіщений приятелями, що органіст збирає на мене своїх людей, аби напасти вночі й таки вкинути мене в Дніпро, я вирішив брати ноги на плечі й тікати, інакше від тих драпіжників не врятуєшся.
Увечері разом з кількома співаками я пробрався до Дніпра і, знайшовши біля берега дуба, пустився ним униз за течією. Ми пливли цілу ніч, і вільготна година, спокійна вода, а також розкішно засипане зорями небо заспокоїли нас, хоч заснути не могли, прагнули якомога далі втекти від ворогів. Я слухав вуркотіння води за бортом, плескіт нашого весла, яким правували по черзі, сплески риби, що грала в дніпрових глибинах, і намагався побороти тривогу.
Прийшло мені до голови в ту ніч, люб'язний читальнику, що треба завершити цю мандрівку. Навіть загадав собі: коли цього разу не втраплю у нещастя, залишуся мандрованцем ще якийсь час, коли ж знову впадуть на голову лихі пригоди – шукатиму миру. Вперше подумав я про отчий дім і про рідних своїх, і мені від таких думок стало солодко-щемно. Уявив собі, читальнику, марнотравного сина – зрозумів, пізнавши, й хвилювання, яке той відчував, коли уздрів дорогу до батьківського дому. Він ступає на поріг, а назустріч вибігають матінка з батьком, обливають його слізьми, він же обливає слізьми любих родичів своїх. Голосно лящить зраділий пес, згадуючи призабутого молодого господаря, сонце обливає всіх різким білим світом, у якому напрочуд дзвінко розлунює радісний сміх, – всі вони, сплівшись в обіймах біля дверей, сміються, забувши урази й тримаючи в грудях саме тільки добро…
Від таких думок я розчулився й попросив бога, щоб поталанило мені, однак не без усміху подумав, що загадав повернення па випадок нещастя.
«Чудні можуть бути людські забаганки, – подумав я. – Коли б задовольняти їх усі, світ перекинувся б з ніг на голову. Єдина справжня мудрість – не задовольняти їх жодної!»
Уранці ми допливли до міста Лоєва, що стояв на Дніпрі, й там днів зо два перепочили. Я намагався відігнати від себе думки, що гризли мене поїдом, і пішов поблукати біля Дніпра, де придивлявся до скойок, слухав плескіт води, часом і до рибалок доєднувався, допомагаючи їм витягти невода. Потім я купався, запливаючи далеко від берега, і, перекинувшись на спину, дивився в небо, яке котило срібні купчасті, щедро осяяні сонячним промінням хмари. Між безміру води, проти неба я знову відчув себе бадьорим і готовим до нової подорожі.
Весь другий день я проблукав по незнайомих міських вулицях. Довкола снували люди, клопочучись біля халуп, кудись поспішали, щось робили, я й сам відчувся належним до цього світу вуличок і навіть позаздрив усім заклопотаним і роботящим. Зграями носилися по куряві діти, їхній бадьорий крик та ігри були натхненні. Був саме ярмарковий день, і я поштовхався поміж возів, людей тут – як маку, а надо всім те ж таки незмірне небо з купчастими хмарами. Біля мене тягли коней цигани, товклися бородаті пейсахи, чулася литвинська, а подекуди й наша мова – я впізнавав своїх по одежі й по розлитому на обличчях спокої. Вусаті й забарні, земляки мої хитрувато торгувалися з усім тим людом, але я знав, що купці з них неважнецькі.
Я теж виявився в житті не досить добрим купцем. Хотів купити чи відшукати собі талан, але побачити його поки що не вдалося.
Рушив до річки, а тут мої співтовариші-співаки вже домовилися із власником судна, який за невелику плату згодився довезти нас до Києва. Сама згадка про Київ була радісна, і я відчув, що починаю хвилюватися: мені раптом захотілося повернутися в любі стіни Київського колегіуму, знову влитися в бадьорий гурт спудеїв і зажити вільним бурсацьким життям.
Відчалили ми цього ж вечора, коли сутінки вже утяжували землю й коли спала спека, яка в той день була чимала. Повечеряли юшкою з риби та хлібом і, ситі, задоволені, порозлягалися на чардаці, ведучи неспішливу балачку, як то завжди буває в таких випадках. Я слухав, як за бортом плескає вода, й поступово позбувався тривоги, бо все, здається, складалося якнайкраще. Від берегів ми були захищені смугою води, судно було нове, міцне. «То що, – спитав сам себе, – мандрівці моїй тривати?» З такою утішною думкою я й заснув…
Прокинувся раптом: почувся жахливий тріск, і мене аж затрясло. Злякано скочив – судно повільно перекидалося. З бортів стрибали у воду люди, і мене несамохіть кинуло вслід за ними.
Ковтнув добрячий ковть, заборсався й закричав – ми льопалися у чорній, морочній воді, забувши навіть плавати, – одежа наша набрякала й плутала рухи. Я відчув, як сповзає в мене правий чобіт, наче хтось тягнув мене донизу, туди, в невимірну темряву, де вже не засвітить жоден промінь. Змахнув ногою – чобіт пропав у ріці. Тоді побачив над собою глибоке й широке небо, густо засипане зорями й невимовне спокійне. Кинув просто в те небо розпачливий крик і спробував скинути з пліч кунтуша. Другий чобіт тягнув мене вниз, бувши важкий, як залізо, тоді як вільна нога могла розбивати воду. Мені здавалося, що між руками й ногами в мене прошмигнули швидкі й слизькі рибини. Замахав, скільки міг, чоботом, і той нарешті відірвався від ноги. Я хапнув повітря й пірнув. Огорнула мене зеленкувата мряка, звільнившись од кунтуша, я вдарив щосили ногами і вискочив на поверхню.