— Хлопець Бабі?
— Ти не бачиш, як вона змінилася? Ну от як так, що ти нічогісінько не помічаєш… Це все він винен. Вона тепер вештається по мотоциклетних перегонах, підробляє підписи… І зрештою, ти бачив той синець у неї під оком? Гадаю, він її ще й б’є.
Клавдіо мову відібрало. Ще проблеми. Як може бути, щоб хтось побив Бабі? Він має щось зробити, втрутитись. Так, він зустрінеться з тим типом, він зможе.
— Тримай, — Рафаелла подала йому якусь цидулку.
— Що це?
— Номери мотоцикла того хлопця. Потелефонуєш нашому другові Давіоне, віддаси це йому, він знайде адресу, і ти підеш до хлопця поговорити.
Тепер йому точно доведеться все це робити. Він учепився за останню надію: — Ти впевнена, що номери записані правильно?
— Я їх сама зчитала перед школою Бабі кілька днів тому. Я їх напам’ять знаю.
Клавдіо поклав собі цидулку до гаманця.
— Не загуби ж! — ці слова Рафаелли прозвучали радше як погроза, аніж як порада.
Клавдіо повернувся до зали й знесилено гепнувся на диван перед телевізором. Там пара обговорювала свої справи перед якимсь патлатим типом. І як ото їм хочеться про це говорити по телевізору перед усіма? Він не має жодного бажання щось обговорювати навіть у себе вдома, на власній кухні. А йому доведеться плентатися розмовляти з тим хлопцем. Той і його поб’є. Подумав про Аккадо. Можливо, вони в одній палаті в лікарні лежатимуть. Удвох веселіше. Але це його не втішило. До того ж Аккадо не такий уже й приязний. У телевізорі вже показували рекламу. Один псевдопрофесор мистецтва, насправді великий нечема, рекламував пиво. Клавдіо витяг з кишені гаманець і пішов до телефона. Стефано Манчіні, Степ. Цей хлопець уже йому обійшовся у десять мільйонів та два пива. Узяв цидулку з номерами мотоцикла і набрав номер свого друга Давіоне. Потім, чекаючи, коли у слухавці на тому кінці дроту хто-небудь відповість, подумав про свою дружину. Рафаелла просто неймовірна. Вона раз чи двічі бачила мотоцикл цього хлопця — і миттєво запам’ятала номери. Він, хоча вже рік як їздив на цьому «мерседесі», все ще не пам’ятав власних номерів.
— Алло, Енріко?
— Так.
— Привіт, це Клавдіо Джервазі.
— Як справи?
— Добре, а в тебе?
— Дуже добре… Дуже радий тебе чути.
— Слухай, вибач, що турбую, але мені потрібна одна послуга. — На якусь мить у Клавдіо спалахнула надія, що Енріко буде не таким уже й люб’язним.
— Так, звісно, кажи.
Ось така правда життя: коли ти насправді не потребуєш послуги, усі готові тобі її зробити.
53 Граніта — напівзаморожений десерт сицилійського походження на основі льоду, цукру, фруктового соку або іншого наповнювача.
Граніта — напівзаморожений десерт сицилійського походження на основі льоду, цукру, фруктового соку або іншого наповнювача.
53
45
Вона не зрозуміла, чи це було уві сні, а чи в реальності — таке тихе постукування по віконниці. Може, вітер. Обернулася на інший бік. Знову почула цей звук. Трохи сильніший, точніший, ніби якийсь сигнал. Бабі підвелася з ліжка. Підійшла до вікна. Подивилась крізь щілинки віконниці. Осяяний світлом повного місяця, там стояв він. Здивована, тихенько підняла віконницю.
— Степе, що ти тут робиш? Як ти сюди вліз?
— Дуже просто. Я став на підмурок, а тоді видряпався по трубах. Ну ж бо, ходімо зі мною.
— Куди?
— На нас чекають.
— Хто?
— Усі інші. Мої друзі. Годі вагатися, ходім! Цього разу, якщо нас застукають твої батьки, то буде справді непереливки.
— Зачекай, я хоч щось накину.
— Та ні, ми ж тут близько йдемо.
— Але ж на мені, крім нічної сорочки, геть нічого немає.
— Так ще краще. — Він засміявся.
— Ну ж бо, дурнику. Зачекай хвильку.
Швидко вдяглася. Бюстгальтер, трусики, олімпійка, джинси, черевики «Тобакко» — і вона знову біля вікна.
— Добре, ходімо, але через двері.
— Ні, зліземо тут, так буде краще.
— Та ти жартуєш, я боюся. Впаду й розіб’юся. Знаєш, що буде, якщо мої батьки прокинуться від мого крику й звуку падіння? Ну ж бо, ходи за мною.
Вона провела його у темряві цієї сонної домівки, ступаючи дрібними тихими кроками. Вимкнула сигналізацію, взяла ключі і — гайда. Тихо клацнули двері, зачиняючись за ними, притримувані до останнього. Потім — сходами до двору, на мотоцикл, вниз узвозом, з вимкненим мотором, щоб не порушувати тишу. Виїхали за ворота, Степ газонув. Полетіли вперед, тепер уже далекі й у безпеці, вільні їхати, куди заманеться, разом, у той час як для всіх інших вони мирно спали у своїх ліжках.
— А хто тут? — Бабі злізла з мотоцикла й роззирнулася з цікавістю.