— Джоне! — твердий голос Степа донісся йому з-за спини.
Джон одразу ж змінив вираз обличчя.
— Так, вибач, Степе.
Він обернувся до Бабі з більш професійними манерами.
— Тоді не знаю, ми його можемо зробити на шиї, під волоссям або на кісточці ноги, або ж на стегні.
— Так, на стегні буде чудово.
— Тільки тоді воно має бути маленьким. Нічого особливого, тому що, я так розумію, воно має бути прикрите трусиками або ж купальником. — Цього разу він говорив серйозно, без натяків.
— О, ну так, я й хочу щось просте. Щось таке кольорове, веселе.
— То вибирай ось із цих. — Джон витяг з-під столу товстий альбом.
Бабі почала гортати його. Там були черепи, шпаги, хрести, пістолети, різні страшні малюнки. Джон підвівся й закурив. Зрозумів, що тут буде довга справа. Степ сів поряд із нею.
— Оце? — вказав на нацистську свастику на тлі білого прапора.
— Та ти що!
— А що, непогано… Оце? — показав на величезну змію у фіолетових тонах із загрозливо роззявленою пащею.
Бабі йому навіть не відповіла. Далі гортала великий альбом. Дивилась на малюнки з незадоволеним виглядом, так, ніби вже знала, що нічого гарного там не знайде. Час від часу Степ переривав її, пропонуючи який-небудь жахливий малюнок. Це її ще більше дратувало. Зрештою Бабі прогорнула останню сторінку, ту, що з твердого пластику, і закрила альбом. Потім подивилась на Джона.
— Ні, мені нічого не сподобалось.
Джон ще раз затягнувся цигаркою, потім видихнув дим разом із зітханням. Так він і думав.
— Отже, треба щось вигадати. Тобі підійшов би метелик, такий, як я зробив тій дівчині?
Бабі наморщила носика.
— Троянда?
Бабі похитала головою.
— Загалом якась квітка?
— Не знаю…
— Ну, донечко, допоможи нам, бо інакше ми тут до ночі сидітимемо. До мене о сьомій наступний клієнт прийде.
— Але я не знаю. Хочеться чогось незвичного.
Джон почав міряти кроками кімнату. Потім зупинився.
— Якось я набив одному на плечі пляшку кока-коли. Вийшло дуже гарно. Хочеш, і тобі зробимо?
— Але мені не подобається кока-кола.
— Ну ж бо, Бабі, то скажи, що тобі подобається? — спробував допомогти Степ.
— Я самі йогурти їм. Не вибивати ж мені на стегні баночку йогурту!
Зрештою рішення знайшлось. Його запропонував Степ. Джон погодився, а Бабі була у захваті. Джон одразу ж заходився працювати. Це було складно. По-перше, через те, що Бабі не хотіла знімати джинси, а по-друге, вона, виявляється, боялася уколів — а тут же йшлося про сотні уколів, ще й зроблених електричною машинкою. Джон розповідав їй різні баналюки, щоб вона сиділа тихо. Про свої найдивніші спогади, про клієнтів, які жадали зробити татуювання на голові чи на повіках. Один навіть — на «тому причиндалі». Розповів їй, як Степ і Полло приїхали робити собі татуювання. Степ був спокійний, як скеля, а Полло — справжній жах. Він видудлив два пива поспіль і, ніби того було замало, зажадав ще й «косяк» — хоча ніколи не курив. Гаразд, це було купу років тому, і вони тоді були ще малими, але то був справжній переляк. Полло, уже геть не в собі, наостанок вирішив, що його татуювання йому більше не подобається. Почав скиглити, щоб його прибрали зі шкіри. Джон сказав йому, що це неможливо, але Полло все не хотів заспокоїтися. Затьмарений куривом, він поперекидав усі баночки з фарбами, пляшечки з розчинниками — усе це добро, яке, запевняв Джон, було привезене з Балі. Полло вийшов звідти із гаманцем, схудлим на чверть мільйона лір, і з червоним серцем на грудях та написом «Мама». Бабі розреготалася. У голові їй постало ущипливе питання, чи Палліна бачила те татуювання. На якусь хвильку забула про поколювання на стегні. Потім, уловивши звук машинки, знову посерйознішала. Машинка може зробити їй боляче, але якщо триматися прямо, то це допоможе, думала вона. Згадала, як проколювала собі вуха, разом з Палліною. Цей корок поза вухом і шматок криги, щоб нічого не відчути. Але вона відчула, ще й як! А ось тепер була тут, робила собі татуювання, з ним. Усміхнулася.
— Усе гаразд?
— Так, чудово.
Степ вирішив помститися за свого друга Полло. Розповів їй справжню історію Джона — зеленоокого китайця. Усі його звали так, і він з усіх сил намагався здаватися азійцем. Удавав, що він із Китаю, оточуючи себе різними китайськими речами. Але насправді був з Ченточелле55. Його дівчина була з Остії, у них був маленький син, якого батько назвав Брюсом на честь свого ідола. Джон носив волосся у хвостику, тому що йому дуже не хотілося часто його мити. Насправді його звали Маріо, і свої перші татуювання він навчився робити за ґратами. Ці азійські очі були короткозорістю, виправленою за допомогою дешевих лінз. Маріо — чи Джон — розреготався. Степ заплатив п’ятдесят тисяч. Бабі поглянула на своє татуювання. Вийшло бездоганно. Пізніше, уже на мотоциклі, Бабі трохи відтягла пов’язку і знову подивилась на нього щасливими очима. Степ помітив це.