— Тоді подобається?
— Дуже.
На її ніжній шкірі, ще спухлій від фарб, маленьке новонароджене орля, таке самісіньке, як у Степа, зроблене тією ж рукою, вдихало свіжий вітер надвечір’я.
Подзвонили у двері. Паоло пішов відчиняти. Перед ним стояв елегантно вдягнений чоловік.
— Добрий вечір, я шукаю Стефано Манчіні. Я Клавдіо Джервазі.
— Добрий вечір, мого брата немає вдома.
— Не знаєте, коли він повернеться?
— Ні, не знаю, він не казав. Часом він навіть на вечерю не повертається, приходить пізно ввечері.
Паоло глянув на незнайомця. Хтозна, що його пов’язує зі Степом. «Нова біда на порозі, — подумав він. — Йтиметься про бійку, як завжди».
— Послухайте, якщо хочете, проходьте, почекаєте тут, поки він повернеться чи зателефонує.
Клавдіо пройшов до вітальні. Паоло зачинив двері — й не втримався: — Вибачте, може, я можу чимось вам допомогти?
— Ні, я хотів би поговорити зі Стефано. Я — батько Бабі.
— А, зрозуміло.
Паоло ввічливо усміхнувся. Насправді йому нічого не було зрозуміло. Він зеленої гадки не мав, хто така Бабі. «Отже, дівчина, а не бійка, — подумав. — Ще більша біда».
— Вибачте, будь ласка. — Паоло пройшов углиб квартири.
Клавдіо, залишившись наодинці, роззирнувся довкола. Підійшов до кількох постерів, приклеєних до стіни, потім витяг пачку цигарок і запалив одну. «Хоч одна перевага у всій цій історії є. Принаймні можна спокійно покурити. Дивно як, той молодик — брат Стефано, того самого Стефано, що побив Аккадо, — а на вигляд такий пристойний. Може, справи не такі вже безнадійні. Рафаелла, як завжди, зробила з мухи слона. Може, й приходити не варто було. Це справи молодих. Самі між собою розберуться. Це просто романчик, скороминуща закоханість. Мабуть, у Бабі воно скоро само минеться». Роззирнувся у пошуках попільнички. Побачив її на столику позаду дивана. Підійшов струсити цигарку.
— Будьте обережним.
Клавдіо обернувся. Паоло стояв у дверях із ганчіркою в руці.
— Вибачте, просто ви ходите саме там, де пес зробив калюжу.
Маленький шпіц із пишною білою шерстю з’явився у куточку вітальні. Радісно задзявкав, ніби привертаючи увагу до своєї витівки. Паоло похитав головою. «За що все це мені?»
Потім, зітхаючи, кинув ганчірку на підлогу позаду дивана.
Степ і Бабі зупинились у дворі будинку. Автівки батьків не було.
— Мої батьки ще не повернулися. Хочеш зайти на хвильку?
— Ага, з радістю. Зателефоную братові, спитаю, чи йому щось треба.
Телефон задеренчав. Паоло пішов відповідати.
— Алло?
— Привіт, Па’. Як справи? Полло заходив по собаку?
— Ні, твій друзяка-кретин не з’являвся. Зачекаю ще десять хвилин, потім виставлю шпіца за двері.
— Ну ж бо, не треба так. З тваринами так не можна. Треба потурбуватись про нього — вивести на прогулянку, щоб він зробив там свої справи.
— Уже зробив, дякую!
— Овва, який ти передбачливий, ти просто супер, брате!
— Ти не зрозумів. Він уже все зробив тут і замочив мені весь турецький килим!
Паоло навіть відмовився від свого іміджу суперефективного менеджера, змалювавши себе як якогось скорченого у три погибелі невдаху з ганчіркою в руці, що витирає собачу сечу. Все заради того, щоб змусити Степа нарешті почутися винним. Нічого не вдієш. З іншого кінця дроту долинув щирий регіт.
— Повірити не можу!
— Доведеться. Ага, слухай. Тут прийшов чоловік, про тебе питає. — Паоло обернувся до стіни, намагаючись приглушити голос. — Це батько Бабі. Скажи, щось сталося?
Степ здивовано обернувся до Бабі. Вона, зрозумівши, що відбувається щось дивне, подивилась на нього запитально.
— Правда?
— Так. Чи ти думаєш, що я з тобою жартувати буду на такі теми?.. Ну, то що відбувається?
— Нічого, потім розповім.
Степ усміхнувся до Бабі й промовив у слухавку:
— Передай мені його.
Паоло простягнув слухавку Клавдіо.
— Синьйоре Джервазі, вам пощастило. Мій брат телефонує.