Клавдіо підвівся з дивана. Йдучи до телефона, спитав себе, чи справді йому так уже пощастило. Може, було б краще його не знайти. Спробував зробити глибокий та впевнений у собі голос: — Алло?
— Добрий вечір. Як справи?
— Добре, Стефано. Слухайте, я б хотів поговорити з вами.
— Добре, про що будемо говорити?
— Це делікатне питання!
— Ми не можемо обговорити це телефоном?
— Ні. Буде краще, якщо ми побачимось, і я поясню це вам особисто.
— Гаразд, як скажете.
Клавдіо зітхнув із полегшенням. Поки що все йшло, як слід.
— Отже, де ми могли б зустрітися?
— Не знаю, вибирайте ви.
— Йдеться про справу, яка займе кілька хвилин. Ви де зараз?
Степ ледве стримав сміх. Не варто повідомляти, що він зараз вдома у свого співбесідника.
— Я в друга. У районі мосту Мільвіо.
— Ми можемо зустрітися перед церквою Санта-К’яра, знаєте, де вона?
— Так. Але я чекатиму вас поряд із дубом. Мені так зручніше. Знаєте, де він? Там щось таке на кшталт садочка.
— Так, я знаю. Тоді — там за чверть години.
— Добре. Передайте слухавку знову моєму братові, будь ласка.
— Так, зараз.
Паоло весь цей час стирчав поруч, намагаючись щось уловити. Клавдіо передав йому слухавку.
— Ваш брат хоче щось вам сказати.
— Так, Степе, кажи.
— Паоло, ти там не зганьбив мене у його очах? Ти його провів, посадив? Уважніше з цим, мені на тому залежить. Це — важлива особа. Подумай, це його дочка з’їла твоє англійське печиво на маслі…
— Але ж… — Паоло не встиг нічого відповісти. Степ уже поклав слухавку.
Клавдіо був неподалік, готовий виходити.
— Вибачте, я мушу йти, до побачення.
— Ах, так, звичайно, я проведу вас.
— Сподіваюся, ми зможемо зустрітися за більш спокійних обставин.
— Неодмінно.
Потисли один одному руки. Паоло відчинив двері. У цю мить показався Полло.
— Привіт, а я по собаку.
— Слава Богу, нарешті.
— До побачення.
— До побачення.
Клавдіо вийшов.
Полло здивовано провів його очима.
— Це хто був?
— Батько такої собі Бабі. Прийшов шукати Степа. Але що трапилося? Хто така ця Бабі?
— На цю мить вона — дівчина твого брата. Де пес?
— У кухні.
Полло пішов забирати собаку. Заінтригований Паоло пішов слідом.
— Але чому він хоче говорити зі Степом? Якась проблема?
— А я звідки знаю? — Полло усміхнувся собаці. — Іди сюди, Арнольде, ходімо зі мною.
Перейменований шпіц побіг йому назустріч, радісно гавкаючи. Може, вони одразу один одному сподобались, а може, просто віддавав перевагу імені Арнольд перед Пепіто. Можливо, Джаччі так і не зрозуміла, що насправді він мав брутальний характер. Полло взяв собаку на руки й пішов із ним до дверей.
Паоло зупинив його:
— Ох, слухай, а може, ця Бабі теє?.. — він намалював у повітрі півколо перед своїм животом, і без того достатньо помітним.
Полло подивився на нього скептично.
— Вагітна? Та ну. Наскільки я розумію їхню ситуацію, Степові це не вдалося б, навіть якби він був Святим Духом.
І вийшов собі — із собакою в руках та якимось масним і веселим жартом на губах.
— Гей, Бабі, па-па, я мушу бігти! — Степ обійняв її.
— Куди? Залишся ще трохи.
— Не можу. У мене зустріч.
Бабі випручалася з його обіймів.
— Так, я знаю, з ким. З тією жахливою занудою, отією брюнеткою. Невже вона ще не зрозуміла? Їй не досить було того, що я її побила?
Степ розсміявся і знову обійняв її. Бабі спробувала опиратися. Якийсь час борюкалися. Потім Степ отримав легку перемогу й поцілував її. Бабі стисла губи. Зрештою здалася у ніжний полон. Потім вкусила його за язик.
— Ой!
— Скажи мені просто зараз, до кого ти йдеш.
— Ти ніколи в житті не вгадаєш.
— Не до тієї, про яку я щойно говорила?
— Ні.
— Я її знаю?
— Дуже добре. Але вибач, ти б спитала спочатку, жінка це чи чоловік.
Бабі зітхнула.
— Це жінка чи чоловік?
— Чоловік.
— Ну, тоді мені вже спокійніше.
— Я йду до твого батька.
— Мого батька?
— Він приходив до мене додому. Коли я дзвонив, він був там. У нас призначено зустріч за кілька хвилин на площі Джокі Дельфічі.
— І чого мій батько від тебе хоче?
Степ надягнув куртку.
— Не знаю! Коли дізнаюся — потелефоную тобі й розповім. Добре?
Він поцілував її з натиском. Вона підкорилася цьому поцілунку, все ще ошелешена новиною. Степ швидко збіг униз, перестрибуючи через останні сходинки. Вона дивилась, як він зникає під сходами. Потім повернулась до квартири. Мовчазна, неабияк стривожена. Спробувала уявити собі їхню зустріч. Де вони говоритимуть? Про що? Що буде далі? Потім, думаючи передовсім про свого батька, поклалась на сподівання, що вони не битимуться.