— То про що ми говорили? Ага, ось: що Бабі — хороша дівчина. І це цілковита правда.
— Ну, власне, ось, і Рафаелла, моя дружина…
— Так, я з нею познайомився. Характерець такий собі має, мені здалося.
— Так і є. — Клавдіо допив свій мартіні.
У цьому він також цілком погоджувався зі Стефано. Ні, у неї навіть не характерець, а характерище, але цього вирішив не говорити. Йому поталанило. У цю мить поряд пройшла Франческа. Вона поправила волосся й провокуюче зиркнула у напрямку їхнього столика.
— Ти справив на неї враження, ге, Клавдіо? Гадаю, ще щось замовимо. — Не дав йому відповісти. — Антоніо, скажи, щоб принесли ще пива. — Потім знову обернувся до Клавдіо. — Ти що будеш?
— Та ні, дякую, я більше нічого…
— Як це нічого? Ну ж бо…
Клавдіо вирішив, що принаймні зараз зі Стефано краще не сперечатися.
— Добре, тоді й мені пива!
— Отже, два пива і якихось оливок, чипсів — ну коротше чогось погризти.
Невдовзі принесли все замовлене. Клавдіо був трохи розчарований — принесла не Франческа, а якийсь бридкий тип, гладкий, чорношкірий, але обличчя у нього було добре. Степ зачекав, поки він відійде.
— Він теж бразилієць. Але зовсім інша справа, га?
Усміхнулись один одному. Клавдіо покуштував своє пиво. Смачне й свіже. Відпив. Стефано — приязний тип. Мабуть, навіть приязніший за свого брата. Ні, точно приязніший. Відпив ще пива.
— Ну отже, як я тобі казав, Стефано, моя жінка дуже тривожиться за Бабі. Знаєш, останній рік ліцею, атестат зрілості…
— Так, я знаю. Я чув і про ту історію з професоркою, багато проблем, так.
Степ подумав, що краще не згадувати про гроші, які їм довелося викласти. Клавдіо, здається, здивувався.
— А, то ти вже знаєш…
— Так, але я упевнений, що все це владнається.
— Дуже на це сподіваюсь… — Клавдіо зробив довгий ковток, думаючи про десять мільйонів, на які довелось розв’язати калитку.
Степ у цей час думав про собаку Джаччі та про спроби Полло навчити його приносити предмети.
— Побачиш, Клавдіо, усе буде гаразд. Джаччі більше не чіплятиметься до Бабі. Цієї проблеми більше не існує, я тебе запевняю.
Клавдіо спробував усміхнутися. От як тепер йому сказати, що справжньою проблемою є він сам?
У цю мить увійшла групка хлопців. Двоє з них, угледівши Степа, підійшли до нього.
— О, привіт, Степе! Куди ти, бля, зник? Ти не уявляєш, скільки тебе шукали, ми ж усе ще чекаємо реваншу.
— Я мав справи.
— Здрейфив, га?
Степ здавався здивованим.
— Та що ти, бляха, верзеш? Я боюся? Чого? Ми ж у вас вчисту виграли… І ти ще патякаєш?
— Гей, спокійно, не заводься. Ми просто більше тебе не бачили. Ти виграв ті гроші й зник.
Тоді інший хлопець набрався сміливості.
— До того ж вам просто підфортило на останній кулі.
— Подякуйте, що зараз немає Полло. Інакше ми б одразу ж переграли, яке там «підфортило». Ми загнали цілу низку неймовірних куль, одна луза за іншою.
Двоє хлопців скептично перезирнулися.
— Еге, аякже. — Пішли до барної стійки замовляти собі випити.
Степ дивився, як вони розмовляють між собою. Потім зиркнули на нього і розреготалися. Степові то було нестерпно.
— Слухай, Клавдіо, а ти вмієш грати у більярд?
— Колись часто грав, був навіть сильним гравцем. Але я вже сто років кия до рук не беру.
— Ну ж бо, будь ласка, ти мусиш мені допомогти. Я цих двох завиграшки обставлю. Тобі достатньо лише підтримувати кулі. Як загнати їх до лузи — то вже моя справа.
— Але вибач, ми ж тут, щоб поговорити.
— Ну, потім поговоримо. Гаразд?
Клавдіо кивнув. Може, після партії у більярд розмовляти з ним буде легше… А якщо вони програють? Краще про це не думати.
Степ підвівся й підійшов до тих двох біля стійки.
— Отже, домовлено. Так, Антоніо, відкрий нам стіл. Ми зараз-таки знову зіграємо на ту суму.
— І з ким же ти гратимеш, он з тим? — один з хлопців показав на Клавдіо.
Той сидів за столом, допиваючи своє пиво.
— Так, а що таке, він тобі бридкий?
— Та як хочеш, аби тобі підходив…
— Звісно, якби був Полло, це була б геть інша пісня. І ви це знаєте. Тож, виходить, я просто подарую вам ті гроші. Гаразд?
— Ні, якщо так, то ми не гратимемо. Бо ти потім скажеш, що ми виграли тільки тому, що не було Полло.
— Я вас двох і сам обіграю.
— Знов про це?
Хлопці розреготалися. Степ похмуро глянув на них.
— Хочете, подвоїмо ставку? Поставимо двісті штук? Згодні? Але суха партія, бо у нас мало часу.
Ті двоє перезирнулися. Потім глянули на напарника Степа. Клавдіо сидів у глибині зали й знічев’я крутив у пальцях пачку «Мальборо». Мабуть, саме це їх переконало.
— Ок, згодні, ходім туди. — Хлопці взяли коробку з кулями.