— Та хай тебе це не гребе, однак спробуй.
Клавдіо озирнувся. Позаду нього стояв Степ. Він чудово зрозумів, про що той думав.
— Так, але ж чотири бортики…
— То й що? Як максимум — програємо… Але якщо тобі вдасться — уяви, як вони, бляха, захлинуться!
Клавдіо і Степ глянули на супротивників. Ті замовили собі по пиву, сиділи й пили його за столиком поряд, упевнені у своїй перемозі.
Клавдіо розреготався.
— І правда — кого це гребе? Максимум — програємо!
Він був уже п’яний. Перейшов на інший край столу. Провів крейдою по кию і вдарив. Біла куля, здавалось, полетіла зеленим рядном. Один. Клавдіо спали на думку всі ті вечори, проведені за більярдом. Другий. Подумав про своїх старих друзів — тоді, давно, вони були нерозлучні. Третій. Про дівчат, про відсутність грошей, про купу веселощів. Четвертий. Про минулу молодість, про Франческу, про її сімнадцять років… І в цю мить біла куля вдарила номер десять. Ззаду, з силою, з впевненістю, з точністю. Глухий звук. Куля полетіла вперед, у центральну лузу.
— Є!
— Яху-у-у-у! — Клавдіо і Степ обійнялися. — Бля, ну тобі й поталанило. Бач, куди вона в тебе потрапила.
Біла куля лежала навпроти жовтого першого номера, за кілька сантиметрів від лузи. Клавдіо загнав її туди дуже простим ударом.
— Ми виграли! — Клавдіо обійняв Франческу і навіть припідняв її. Потім, танцюючи з нею в обіймах, налетів на одного з суперників.
— Та заберися звідси, бля! — тип штовхнув Клавдіо, і той відлетів до більярдного столу. Франческа підвелася одразу ж. Дещо оглушеному Клавдіо знадобилось більше часу. Потім тип узяв його за барки:
— Ти нас перемудрував, га? «Я вже багато років не грав… Я не тренований…»
Клавдіо на смерть перелякався. Не знав, що робити.
— Але я справді дуже давно не грав, серйозно.
— Ах так? Із останнього удару цього не видно.
— Просто поталанило.
— Гей, годі, облиш його. — Тип удав, що не чує ці слова Степа. — Я кажу: дай йому спокій!
Раптом Клавдіо відчув, що його кудись тягнуть. Потім піджак перестав тиснути на груди. Віддихувався, у той час як типа приклеїли до стіни: Степ тримав йому руку на горлянці.
— Ти не чув? Мені не хочеться сваритися. Хутко, двісті штук на стіл! Це ви наполягали на партії.
Другий хлопець підійшов з грошима в руці.
— Але ти нам таки насвистів. Цей грає у десять разів краще за Полло.
Степ узяв гроші, перерахував їх і поклав у кишеню.
— Це правда, але хіба це моя вина?.. Я ж навіть не знав…
Потім узяв під лікоть Клавдіо, і вони переможно вийшли з більярдної зали. Клавдіо замовив собі ще порцію віскі. Цього разу — щоб оговтатися від переляку.
— Дякую, Степе. Чорт забирай, він хотів розбити мені пику.
— Та ні, він полякати хотів, просто розлютився!
— Ні, ні, правда — дякую.
Степ усміхнувся.
— Тримай, Клавдіо, ось твої сто штук.
— Ні, що ти, я не можу їх узяти.
— Як це — не можеш? Бляха, партію ж виграв практично ти! До того ж тебе мало за це не поскубли!
— Добре, тоді давай чогось гарненько вип’ємо. Я пригощаю.
Трохи пізніше Степ, бачачи стан Клавдіо, провів його до машини.
— Ти упевнений, що можеш доїхати додому?
— Упевнений, не хвилюйся.
— Точно? Бо мені нескладно поїхати з тобою.
— Ні, правда, я в порядку.
— Добре, як хочеш. Гарна партія, еге ж?
— Дуже гарна! — Клавдіо всміхнувся і вже хотів захряснути дверцята автівки, аж раптом почув крик.
— Клавдіо, зачекай! — це була Франческа. — Що ти робиш? Їдеш, не попрощавшись зі мною?
Клавдіо вибачився:
— Ти маєш рацію, але довкола був такий шарварок.
Франческа сіла в машину й поцілувала його в губи — ніжно, невинно. Потім відхилилась і усміхнулась йому.
— Ну, тоді па-па, побачимось. Заходь іноді до мене. Я завжди тут.
Клавдіо дурнувато витріщився на неї.
— Звичайно, заходитиму.
Потім захряснув дверцята, завів мотор і поїхав собі. Відчинив віконечко. Свіжий нічний вітер був приємним. Поставив стереокасету й закурив. Потім, геть п’яний, ляснув руками по керму:
— Вау! Бляха, яка куля! І яка тьолка…
Раптом відчув себе щасливим, яким уже не був купу часу. Та що ближче під’їжджав до свого будинку, то дужче похмурнів. Почав думати, що він може сказати Рафаеллі. Заїхав до гаража, усе ще не визначившись з остаточною версією. Цей маневр йому й тверезому не надто вдавався, а для п’яного це було вже геть неможливо. Вилізаючи з машини, глянув на подряпину на боці й на «Веспу», що завалилась попід муром. Підняв її, вибачаючись.