— Можна дізнатися, навіщо ти його притарабанив?
— Не знаю, він дуже наполягав. Полло дуже подобаються діти.
— Мені так не здалося! Ще зайти не встиг — а вже змусив дитину плакати!
— Тоді скажімо так: я це зробив, щоб побути наодинці з тобою, — обійняв її. — От який я щирий — ти виявляєш у мені найкращі риси. Власне, чому б нам не роздягтися?
Регочучи, він потяг її до першої-ліпшої спальні, яку знайшов у квартирі. Бабі спробувала опиратися, але зрештою здалась під його поцілунками. Опинились на вузенькому ліжку.
— Ой.
Степ завів руку собі за спину. Гостре дуло іграшкового танка встромилось йому між лопатками. Бабі засміялась. Степ кинув танк на килим. Звільнив ліжко від електронних вояків та монстрів-конструкторів. Потім, нарешті заспокоївшись, зачинив двері ногою й віддався своїй улюбленій грі. Гладив її волосся, цілував її; його рука швидко пробігла по ґудзиках кофтинки, розстібуючи їх. Підняв бюстгальтер і поцілував шкіру — тут світлішу, м’якшу, рожевішу. Раптом щось вкололо його в шию.
— Ой! — Степ швидко підніс руку до місця, де відчув поколювання.
У темряві побачив, як вона сміється, озброєна дивним монстриком з гострими вухами. І ця усмішка, цей її невинний вигляд вразили його ще глибше.
— Ти зробила мені боляче!
— Ми не можемо залишатися тут, це кімната Джуліо. Подумай: а якщо він увійде?
— Та є ж Полло. Я йому дав чіткі вказівки. Цей жахливий хлопчик повністю нейтралізований, нерухомий. Він не може підвестися з дивана.
Степ знову зарився у її груди. Вона пестила його волосся, дозволяючи себе там цілувати.
— Джуліо — дуже слухняний. Це ти — жахливий хлопчик.
Полло жував собі канапку, взяту в холодильнику разом із гарною пляшкою холодного пива, коли Джуліо підвівся з дивана.
— Ти куди?
— До моєї кімнати.
— Ні, ти мусиш сидіти тут.
— Ні, я хочу до моєї кімнати.
Джуліо хотів було піти, але Полло схопив його за краєчок червоного светра і, потягнувши, силою всадовив знову на диван поряд із собою. Джуліо спробував вивільнитися, але Полло поклав йому лікоть на живіт, заблокувавши його таким чином. Джуліо запхикав.
— Відпусти мене, відпусти!
— Ну ж бо, зараз почнуться мультики.
— Це неправда! — Джуліо кинув ще один погляд на телевізор і, можливо, ще й через перший план Біскарді56, гучно заревів.
Полло відпустив його.
— Тримай, хочеш спробувати це? Це дуже смачно, таке п’ють лише дорослі.
Джуліо, здавалось, трішки зацікавився. Він узяв обидвома руками банку з пивом і відпив ковток.
— Не люблю це, воно гірке.
— Тоді дивися, дядечко Полло щось тобі дасть…
За кілька хвилин Джуліо радісно грався на підлозі. Змушував підстрибувати рожеві кульки, які подарував йому дядечко Полло. Той подивився на дитину з усмішкою. «Зрештою, зробити дитину щасливою дуже легко. Достатньо двох чи трьох презервативів». Йому однак не світило використати їх цього вечора. Обернувся. Зі спальні не чулося жодних звуків. «Здається, Степові вони також не потрібні», — весело подумав Полло. Потім, занудьгувавши, він почав телефонувати.
У напівтемряві кімнатки, набитої іграшками, Степ пестив її спину, плечі. Пробігся пальцями по передпліччю, узяв руку дівчини й підніс до свого обличчя. Поцілував. Ледь відчутними поцілунками пройшовся по вустах, а потім — по всій її оголеній шкірі. Бабі тримала очі напівзаплющеними, ніжна полонянка власних зітхань. Степ делікатно розкрив руку дівчини, поцілував долоню, відтак поклав її на свої оголені груди, залишивши Бабі в полоні думок. Вона лежала нерухомо, потім зненацька злякалась. «О Боже, я зрозуміла. Але я ніколи не зможу. Я ніколи цього не робила. І не зможу». Степ продовжував ніжно цілувати її у шию, за вухами, у губи. У той час як його руки — впевненіші, спокійніші, досвідченіші — заволодівали нею, ніби м’які хвилі, залишаючи на цьому незвіданому пляжі насолоду — ніби викинуту сюди кораблетрощею.
Потім вона раптом, піддаючись цьому плинові, цьому бризові пристрасті, почала рухатись. Бабі насмілилась. Вона припіднялась і почала також пестити його. Степ притис її до себе, довіряючи їй своє тіло і заспокоюючи. Бабі йшла за хвилею. Її пальці легко ковзали по його шкірі. Відчула його живіт, сильні м’язи преса. Кожен виступ цих мускулів був для неї віхою, проваллям, складним, майже нездоланним кроком. Але у неї все мало вийти, і вона, затамувавши подих у напівтемряві кімнати, зважилась. Незчулась, як її пальці вже гладили цей м’який кучерявий пушок, і потім поповзли вниз по його джинсах — до того ґудзика, першого для неї у всіх сенсах. І цієї миті невідомо чому вона подумала про Палліну. Про ту, впевненішу за неї, досвідченішу. Уявила, як вона їй це розповідає. «Знаєш, і от якраз тоді я не змогла, у мене не вийшло». Можливо, саме це надало їй сміливості, це був останній поштовх. Раптом зробила це. Розстебнула. Цей перший золотавий ґудзик звільнився з петельки з легким джинсовим шурхотом. У тиші кімнати вона його почула чітко й виразно. Їй це вдалось. Майже зітхнула. Тепер усе піде легше. Це було так, ніби вони сказали щось одне одному, ніби визнали щось. Обоє знали, що відбувається, що саме вона робить. Її рука, уже впевненіша, перейшла до другого ґудзика, відтак до третього і далі вниз, у той час як краї джинсів розходились, усе вільніші. Степ ніжно відсторонився від неї, закинув голову. Бабі його одразу ж наздогнала, ніжно шукаючи прихистку в поцілунку, соромлячись цієї маленької віддаленості від нього. Раптом — шум. Гучне хряскання дверей.