— Ні, Па, вибач. Я вчора повернувся голодним. Що було робити, не їсти? Я тільки посмажив собі біфштекс.
Паоло іронічно посміхнувся до брата.
— Хіба ж я забороняю тобі їсти? Проблема в тому, як саме ти це робиш, як ти все робиш… Завжди з гуркотом, хряскаючи дверцятами холодильника. Байдуже, що я сплю, що мені рано вставати! Хіба це тебе гребе? Ти ж прокидаєшся, коли забажаєш… До речі, я знаю, що ти сьогодні обідаєш з татом.
Степ присмирнів.
— Так, а що? Ви говорили про мене?
— Він мені дзвонив. Але що говорити — я ж про тебе нічого не знаю.
Паоло пильніше глянув на брата.
— Знаю тільки, що ти завжди так погано вдягаєшся — оці темні куртки, джинси, кросівки. Як справжній хуліган.
Степ усміхнувся.
— Але я і є хуліганом.
Паоло похитав головою.
— Степе, зав’язуй з цим ідіотизмом. До речі, чого ти прийшов сюди? Серйозно… Що, якась проблема?
Степ глянув на Полло, а тоді знову на брата.
— Жодної проблеми. Ти маєш мені дати чотириста штук.
— Чотириста тисяч лір. Ти що, здурів? Де я тобі візьму ці гроші?
— Ну добре, тоді триста.
— Та й мови бути не може, я нічого тобі не дам.
— Ах так!
Степ сунувся до нього над стільницею. Паоло перелякано відсахнувся. Степ усміхнувся.
— Гей, братику, спокійно. Я тобі ніколи нічого не заподію, ти ж знаєш.
Потім натиснув кнопку зв’язку з секретаркою.
— Синьйорино, можете підійти на хвилинку?
Секретарка не помітила відмінностей у голосі.
— Так, зараз прийду.
Степ зручно вмостився в кріслі.
— Отже, любий братику, якщо ти зараз-таки не даси мені триста штук, то, коли прийде секретарка, я зірву з неї трусики.
— Що-о?
Паоло не встиг сказати нічого іншого. Двері відчинилися. Секретарка увійшла.
— Так, шефе?
Паоло намагався врятуватися.
— Нічого, синьйорино, можете йти.
Степ підвівся.
— Ні, синьйорино, зачекайте хвильку.
Степ підійшов упритул до секретарки. Дівчина стояла й мовчки дивилась на всіх трьох, не розуміючи, що їй робити.
Зрештою запитально подивилась на Степа.
— Що таке?
Степ усміхнувся їй.
— Я хотів би знати, скільки коштують трусики, які ви носите.
Секретарка зніяковіла.
— Але насправді…
Паоло підвівся.
— Степе, годі! Синьйорино, ви можете йти…
Степ затримав її за лікоть.
— Зачекайте лише хвилинку, вибачте. Паоло? Віддай Полло те, що повинен, і після цього синьйорина може йти!
Паоло дістав гаманець із внутрішньої кишені піджака, витягнув три сотки і з люттю вклав їх у руку Полло. Полло оглянув їх і кивнув Степові, що все гаразд. Степ відпустив секретарку, усміхнувшись їй.
— Дякую, синьйорино, ви дуже добре виконуєте свої обов’язки. Я просто не знаю, що б ми робили без вас.
Секретарка вийшла. Вона не була геть дурною, до того ж їй зовсім не подобалося розповідати першому-ліпшому про ціну своєї спідньої білизни. Паоло підвівся зі свого крісла і обійшов стіл.
— Гаразд, ви отримали гроші, а тепер вимітайтеся звідси.
Хотів виштовхати їх, але передумав. Краще буде дошкулити словами.
— Степе, продовжуй у тому ж дусі — наберешся біди, як завжди!
Степ глянув на брата.
— Жартуєш? Якої ще біди? Я і біда — дві речі, які ніколи не перетиналися. А гроші я позичаю одному своєму другові, він має невеличку проблемку, от і все…
Полло, зрозумівши, що йдеться про нього, вдячно усміхнувся.
— До того ж Паоло, ти мене осоромив перед Полло. Йдеться про триста штук. Ніби я казна-що в тебе попросив. Ти з цього таку драму робиш.
Паоло сів на краєчку стільниці.
— Не знаю, як, але у тебе завжди виходить, що я не маю рації…
— Не кажи так. Може, через те, що ти весь час скнієш у цій конторі, рахуєш усі ці гроші, у тебе розвинулося щось на кшталт хвороби, і ти не здатний більше давати, позичати щось.
— То це про позику йдеться?
— Аякже, я ж тобі завжди все віддавав, хіба ні?
Паоло скептично посміхнувся. Насправді все було не зовсім так. Степ удав, що не помітив цього.
— Ну то чого ж ти хвилюєшся? І ці віддам. А тобі варто провітритися. Розважитися. Ти такий блідий… Чому б не прогулятися зі мною, позаду на мотоциклі?
Паоло у намаганні бути приязним зняв окуляри.
— Що? Жартуєш? Ніколи. Краще смерть. До речі, щодо смерті… Зважаючи на те, що ти до неї впритул наблизився. Учора ввечері я пішов у «Тартаругіно», і знаєш, кого там зустрів?
Степ слухав неуважно. Ніхто з тих, хто його цікавив, ніколи не ходив до «Тартаругіно». Але вирішив потішити брата. Зрештою, той йому щойно дав триста штук.
— І кого ж?
— Джованні Амброзіні.
Степ здригнувся. Серце йому перевернулося. У грудях здійнялася хвиля люті, але він її вдало приховав.