— Степе, хочеш кави?
Степ обернувся. Підійшов батько з філіжанкою кави в руці.
— Дякую, тату.
Швидко випив.
— А тепер я мушу йти. Почуємось наступного тижня.
— Добре. Подумаєш щодо університету?
Степ у коридорі надягав куртку.
— Так, подумаю.
— Телефонуй іноді своїй матері. Вона сказала, що ви давно не чулися!
— Але, тату, я ніколи не маю часу.
— Та який там час потрібний на один дзвінок.
— Гаразд, я їй подзвоню.
Степ поспіхом вийшов.
Батько, залишившись сам у вітальні, підійшов до вікна й визирнув надвір. На останньому поверсі, у пентхаузі навпроти, вікна були зачинені. Джованні Амброзіні переїхав — ось так, раптово. Він назавжди змінив їхнє життя. Що відбулось між ним та його сином?
Степ у ліфті закурив останню цигарку Мартінеллі. Подивився у дзеркало. Проїхали. Ці обіди його виснажували. Доїхав до першого поверху. Коли залізні двері відчинилися, Степ, що був поринув у свої думки, мало не підстрибнув.
Синьйора Ментаріні, мешканка цього будинку, з погано пофарбованим волоссям та гакастим носом, стояла в очікуванні ліфта.
— Привіт, Стефано! Як твої справи? Давно не бачилися.
«І слава Богу, — подумав Степ. — Бачити таке страхопудало занадто часто — шкідливо для здоров’я». Потім згадав Стівена Тайлера та ураганну красуню, яка заходила до нього у ліфт. Йому ж дісталася синьйора Ментаріні. Несправедливість світу. Вийшов, не привітавшись. У дворі викинув недопалок. Зробив невеличку пробіжку, відштовхнувся ногами і, торкнувшись руками землі, кинувся вперед. Жодного порівняння. Він набагато краще робив сальто-мортале. Зрештою, Стівен Тайлер мав сорок років, а він — тільки дев’ятнадцять. Хтозна, що він робитиме за двадцять років. Безперечно одне: він точно не буде бухгалтером.
33 В Італії перша страва — це зазвичай макаронні вироби.
34 Найвищою оцінкою в атестаті зрілості в Італії у ті роки було 60 балів.
33
34
Найвищою оцінкою в атестаті зрілості в Італії у ті роки було 60 балів.
В Італії перша страва — це зазвичай макаронні вироби.
19
Палліна в олімпійці від «Адідас» темно-синього кольору, такого ж, як і гумочка, що стягувала її «кінський хвіст», бігла, майже підстрибуючи, у світлих «Рібок».
— Ну, чому ти не запитуєш, як усе пройшло?
Бабі, у сірому спортивному костюмі в дусі «Рай може зачекати» і з рожевою стрічкою, що тримала її волосся, зиркнула на подругу.
— І як усе пройшло?
— Ні, якщо ти таким тоном запитуєш, я тобі нічого не розповім.
— Ну то й не розповідай.
Бігла мовчки. Палліна вирішила стриматися, хоча вона й нетямилася від бажання розповісти все подрузі. Перед фонтанчиком стара жінка розкидала маленькі шматки м’яса. Зграйка вуличних котів одразу ж вибігла з кущів. Старенька гадала, що вони її впізнають. Насправді ж коти кинулися до м’яса. Билися, не зважаючи на те, що були ріднею одне одному. Ще менше уваги вони звертали на ту, що принесла їм попоїсти. Умить усе зникло. Деякі коти підійшли, нявкаючи, до старенької. Синьйора усміхнулася. Вона думала, що вони їй дякують. Насправді ж вони питали, чому вона принесла так мало м’яса.
Бабі й Палліна пробігли повз. Палліна не витримала.
— Добре, якщо тобі настільки цікаво, то я таки розповім. Мені було дуже весело. Не уявляєш, куди він мене повіз.
— Ні, не уявляю.
Палліна сумно глянула на подругу.
— Ну ж бо, не будь такою вередухою!
— Мені просто не до вподоби дружба з такими типами, от і все.
— Та я з ним лише раз поїхала!
— Як хочеш, досить, щоб той раз був і останнім.
Палліна ненадовго замовкла. Повз них пробіг хлопець у бездоганному спортивному костюмі. Зміряв поглядом обох. Потім, хоча й був уже добряче знесилений, глянув на хронометр у руці й, щоб надати собі поважності, прискорив біг і зник у глибині доріжки.
— Отже, він мене повіз обідати у крутезне місце. Це поряд із Кола ді Рієнцо, гадаю, на вулиці Крещенціо або на одній з тих, що її перетинає. Називається «Піраміда».
Бабі не виявила особливого інтересу. Палліна повела далі, трішки більш засапана: — Найкумедніше там ось що. На кожному столику стоїть телефон.
— Поки що мені не здається це все надто веселим.
— Ой, ну ти така зануда! І в цих телефонів номери від 0 до 20.
— А ти як це знаєш?
— Це написано в меню.
— А, то там ще й їдять! Бо досі мені здавалося, що він потяг тебе до «Телекому»!
— Слухай, якщо хочеш, щоб я розповідала, то стули оцю гемонську пельку чваруватої старої діви!