— Що-о? — Бабі глянула на подругу, вдаючи ошелешеність. — «Стара діва» — про мене? Мене, за якою найбільше упадають у всій Фальконьєрі! Ти бачила, як на мене глянув отой, що пробіг? Чи ти гадаєш, що він на тебе так витріщався?
— Звичайно!
— Та якщо він узагалі помітив, що нас було двоє, то це вже багато, хоч залийся.
— Поки що єдиний, хто чимось заливається, — це я. Потом. І це мені не личить. Ми можемо сісти на отій лавці й спокійно поговорити?
— Навіть мови бути не може. Я бігаю. Мені треба схуднути принаймні на два кілограми. Якщо хочеш бігати зі мною — прошу, якщо ні — то я поставлю «Соні». Останній альбом «U2».
— «Соні»? І відколи ти його маєш?
— Відучора!
Бабі підняла олімпійку і показала жовтий плеєр від «Соні», прикріплений на талії. Палліна очам своїм не повірила.
— Овва, це ж «Акваспорт». І радіо має! Та де ж ти його взяла? Тут, в Італії, його не знайдеш.
— Мені привезла тітка, що вчора повернулася з Бангока.
— Казковий!
— Як бачиш, я й про тебе подумала.
Бабі показала Палліні другу пару навушників.
— Якби ти справді про мене подумала, то б замовила два таких!
— От завжди ти балакаєш, а не знаєш! Я й попросила два. Але в тітки скінчилися гроші і вона взяла тільки один. Але яка тобі різниця? Однак він має дві пари навушників, а ми з тобою бігаємо завжди разом.
Палліна усміхнулася до подруги.
— Маєш рацію.
Бабі серйозно глянула на неї.
— Я знаю! Ну, то ти збираєшся доказувати ту історію про їстівний телефон?
Бабі та Палліна перезирнулися й вибухнули сміхом. Назустріч їм бігли двоє хлопців. Побачивши їх такими веселими, вони привіталися, на щось сподіваючись. Однак ця сміливість не була винагороджена. Палліна повернулася до своєї розповіді: — Отже, кожен телефон має номер, але ніхто не знає, який. Наприклад, ти набираєш 18, і відповідає хтось, хто сидить в іншому залі. Можеш балакати з ним, розповідати анекдоти, описати себе, вигадати, що ти набагато гарніша, або набагато бридкіша, ніж насправді, як зробила я. Ясно, так?
Бабі подивилась на подругу, піднявши брову. Палліна зробила вигляд, що не помітила цього.
— Якщо ти одна або з групою подружок, то можеш призначати побачення, клеїти дурну. Зрозуміла? Класно, еге ж?
Бабі усміхнулася.
— Так, мені це здається дуже кумедним. Справді цікаво.
Палліна раптом спохмурніла.
— Звісно, якщо тобі не дзвонить який-небудь мугиряка…
— Чому, що трапилось?
— Ну от, приносять нам замовлення. Ми обоє взяли по піці «алла дьявола». Ти не уявляєш, яка вона була гостра, аж пекла. Гарячуща до того ж. Дмухали, щоб трішки охолола, і в цей час я теревенила з Полло. Тут дзвонить телефон. Полло хотів відповісти, але я була набагато спритніша за нього. Беру слухавку й кажу: «Я секретарка доктора Полло». Ну я ж завжди дотепна.
Палліна зробила гримаску. Бабі усміхнулась. Історія починала здаватися їй цікавою.
— Ну? Веди далі.
— І от, те мурмило на іншому кінці дроту… ти не уявляєш, що воно мені каже.
— Що каже?
Палліна роззирнулась довкруги, тривожачись, що хтось може почути, потім на бігу наблизилась до Бабі.
— Він мені сказав: «Якщо ти секретарка доктора Полло, то я тобі його вжену у саме горло».
— Гарно, дуже по-англійськи.
— Ага, дуже по-жлобськи. Я кинула слухавку і напевне вся почервоніла. Тоді Полло спитав, що мені сказали по телефону, але я йому не відповідала. Мені було прикро. Я соромилась. Знаєш, що він тоді зробив? Узяв мене під руку й провів усім рестораном. Він думав, що той жлоб, побачивши мене, якось відреагуває…
— Еге, аякже! Як би він дізнався, що ти саме та дівчина, яка відповіла телефоном?
— Він знав, знав…
— Чому знав?
— Тому що я була єдиною дівчиною на весь ресторан.
Бабі похитала головою.
— Гарненьке місце для обіду. Єдина дівчина серед усіх отих збоченців, які дзвонять тобі, як маніяки, аби наговорити сороміцьких речей. Дуже весело!
— Та до чого тут це. Ти теж казала, що це кумедно. Тільки туди треба ходити групами і головне — з іншими дівчатами.
— Авжеж. А потім що було?
— Було так, що один, побачивши мене, зареготав. Полло його взяв за барки, вмочив пикою в тарілку й вилив йому на голову пиво!
— Правильно вчинив, буде знати, як таке робити!
— Гм, гадаю, що він не дуже зрозумів урок.
— Чому?
— Коли Полло пішов заплатити за наші дві піци «алла дьявола», які ми так і не змогли з’їсти…
— А, ні? Тоді незрозуміло, чого ж ви так здияволіли…
— Ха-ха, дотепниця! Ну от, поки він платив…
— …твоїми грішми…
— Один низенький тип підійшов до мене і сказав: «О, ти що, вже йдеш? Ти ж не образилась, га? Я ж просто жартував, еге ж…» Тим жлобом був він. Розумієш, отой перший бідолаха був ні до чого. Він просто розсміявся у неслушний момент.