— О, це ви! Це ви! — сказала вона. — Боже, яке щастя!
— Так, це я, — відповів Д'Артаньян, — я, кого Бог послав, щоб оберегти вас.
— І саме з цим наміром ви стежили за мною? — кокетливо усміхаючись, спитала молода жінка, чия жартівлива вдача взяла гору над страхом одразу ж, тільки-но вона впізнала друга в тому, кого за мить до того вважала ворогом.
— Ні, — відповів Д'Артаньян, — ні, вірте мені; лише випадок поставив мене на вашій дорозі; я побачив, як жінка стукає в шибку до одного з моїх друзів…
— Одного з ваших друзів? — перебила пані Бонасьє.
— Авжеж; Араміс — один з найближчих моїх друзів.
— Араміс! Хто це?
— Та годі вам! Може, ви ще скажете, що не знаєте Араміса?
— Я вперше чую це ім'я.
— Може, ви також уперше приходили до цього будинку?
— Безперечно.
— І ви не знали, що в ньому мешкає молодий пан?
— Ні.
— Що він — мушкетер?
— Не мала ані найменшого уявлення.
— Отже, ви шукали не його?
— Ні! До того ж, ви самі добре бачили, що та, з ким я розмовляла, була жінка.
— Так; але ця жінка — приятелька Араміса.
— Мені про це нічого не відомо.
— Хоч вона й живе у нього.
— Це мене не обходить.
— Але хто вона?
— О, це не моя таємниця.
— Люба пані Бонасьє, ви чарівна жінка; але водночас ви й надзвичайно таємнича…
— Може, я щось втрачаю від цього?
— Ні, навпаки, — ви стаєте ще чарівнішою.
— Тоді дайте мені руку.
— Охоче. А тепер?
— Тепер проведіть мене.
— Куди?
— Туди, куди я йду.
— А куди ви йдете?
— Ви це побачите, бо залишите мене біля дверей.
— Чи можна буде вас зачекати?
— Це буде марною справою.
— Але ж ви повертатиметесь самі?
— Може, так, а може, й ні.
— А хто вас буде супроводити — чоловік чи жінка?
— Я ще не знаю.
— Але ж я дізнаюся!
— В який спосіб?
— Зачекаю вас і побачу, з ким ви вийдете.
— В такому разі до побачення!
— Чому?
— Ви мені не потрібні.
— Але ж ви просили…
— Допомоги дворянина, а не нагляду шпигуна.
— Це слово здається мені надто суворим!
— А як називають тих, хто стежить за людьми всупереч їхньому бажанню?
— Нескромними.
— Це слово здається мені надто м'яким.
— Гаразд, добродійко, я зрозумів: я мушу робити все, що ви накажете.
— Чому ви позбавили себе заслуги зробити це відразу?
— А хіба немає заслуги в каятті?
— І ви справді каєтесь?
— Я й сам не знаю. Знаю тільки — я ладен зробити все, що ви накажете, коли тільки дозволите відвести вас туди, куди ви поспішаєте.
— А тоді ви мене залишите?
— Так.
— І не підстерігатимете, поки я вийду?
— Ні.
— Слово честі?
— Слово дворянина!
— Тоді дайте мені руку й ходімо далі.
Д'Артаньян запропонував руку пані Бонасьє, яка, так і не знаючи, сміятися їй чи плакати, сперлася на неї, і обоє пішли вгору по вулиці Лягарп. Тут молода жінка знову збентежилась, як і там, на вулиці Вожирар. Проте за якусь мить усе-таки впізнала потрібні їй двері.
— А тепер, добродію, — сказала вона, підходячи до дверей, — у мене тут справи. Тисячу разів дякую за вашу благородну допомогу, що позбавила мене всіх небезпек, на які я могла наразитись. Але наспів час виконати ваше слово: я прийшла туди, куди мені було потрібно.
— І вам нічого буде боятися по дорозі назад?
— Хіба що злодіїв.
— Невже цього замало?
— А що вони зможуть у мене взяти? Я не маю при собі жодного деньє[87].
— Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку з гербом.
— Яку?
— Ту, яку я знайшов біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.
— Замовкніть, замовкніть, нещасний! — вигукнула молода жінка. — Невже ви хочете моєї смерті?
— Ви самі добре розумієте, що небезпека не минула, якщо одне-однісіньке слово примусило вас затремтіти. До того ж, ви самі сказали: коли хтось почує це слово, то ви загинете. Послухайте мене, добродійко, — вигукнув Д'Артаньян, схопивши пані Бонасьє за руку і палко глянувши на неї, — послухайте мене, будьте сміливішою, довіртеся мені; невже ви ще й досі не прочитали в моїх очах, що моє серце палає до вас тільки відданістю й прихильністю!
— Так, — відповіла пані Бонасьє. — Тому ви й можете розпитувати мене про мої таємниці, і я вам щиро розповім про них, але чужі таємниці — це інша річ.
— Гаразд, — мовив Д'Артаньян, — я сам їх розкрию. Адже від цих таємниць залежить ваше життя; тож хай вони стануть також і моїми таємницями.
— Остерігайтеся цього, — вигукнула молода жінка так схвильовано, що Д'Артаньян мимоволі здригнувся. — О, не втручайтеся в те, що стосується мене! Не намагайтеся більше допомагати мені в тому, що я мушу виконати; прошу вас про це в ім'я того почуття, яке ви маєте до мене, в ім'я послуги, яку ви мені зробили і якої я не забуду, доки житиму на світі. Повірте моїм словам. Не думайте більше про мене — я більше не існую для вас; хай усе буде так, ніби ви ніколи мене й не бачили.
— Араміс теж має вчинити так само, пані? — понуро спитав Д'Артаньян.
— Ось уже вдруге чи втретє ви називаєте це ім'я, добродію, хоч я вам і сказала, шо не знаю його.
— Вам незнайома людина, у віконницю якої ви стукали? Авжеж, пані! Ви вважаєте мене надто легковірним!
— Признайтеся — ви всю цю історію вигадали і створили цей персонаж тільки для того, щоб примусити мене говорити.
— Я нічого не вигадував, пані, я нікого не створював, я говорив щиру правду.
— І ви кажете, що один з ваших друзів мешкає в тому будинку?
— Я це кажу і повторюю втретє: в тому будинку мешкає мій друг, і звуть його Араміс.
— Усе це з'ясується з часом, — прошепотіла молода жінка. — А поки що, добродію, мовчіть.
— Якби ви могли читати в моєму серці, відкритому перед вами, — сказав Д'Артаньян, — ви побачили б там стільки цікавості, що пожаліли б мене, і стільки кохання, що відразу задовольнили б мою цікавість. Не треба боятися тих, хто вас кохає.
— Ви надто швидко заговорили про кохання, пане! — мовила молода жінка, похитавши головою.
— Це тому, що кохання прийшло до мене швидко й уперше і що мені не минуло ще й двадцяти років.
Молода жінка крадькома глянула на нього.
132 — Послухайте, я вже напав на слід, — вів Д'Артаньян далі. — Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку саму хусточку, яку ви показали жінці, що була в нього; через хусточку з таким самим гербом — я цього певен.
— Пане, ви мене дуже стомлюєте своїми запитаннями, присягаюся вам, — зауважила молода жінка.
— Але ж ви, пані, ви — така обережна, подумайте, що було б, якби під час арешту у вас знайшли цю хусточку. Хіба це не скомпрометувало б вас?
— Чому б то? Хіба ініціали не мої: «К. Б.» — «Констанція Бонасьє»?
— Або Камілла де Буа-Трасі.
— Замовкніть, пане, ще раз благаю, замовкніть! І коли небезпека, що чигає на мене, не зупиняє вас, то подумайте про небезпеку, на яку можете наразитися ви!
— Я?
— Авжеж, ви. Якщо довідаються, що ви знаєте мене, на вас чекає в'язниця, а то й смерть.
— В такому разі я взагалі не залишу вас.
— Добродію, — сказала молода жінка, благально складаючи руки, — добродію, в ім'я неба, в ім'я честі військового, в ім'я ввічливості дворянина залиште мене; послухайте: вже б'є північ, а на мене чекають саме о цій порі.
— Пані, — сказав юнак, уклоняючись, — я не можу відмовити вам, раз ви так мене просите; заспокойтесь, я залишаю вас.
— Але ж ви не підете за мною, не стежитимете за мною?