До місця події збігалися люди. Боячись скандалу, корчмар разом зі слугами вніс пораненого до кухні, де йому надали першу допомогу.
Тим часом дворянин знову підійшов до вікна й нетерпляче, ба навіть трохи невдоволено, став спостерігати за натовпом.
— Ну, що там з цим божевільним? — спитав він, почувши, як рипнули двері, та обернувшись до корчмаря, що зайшов довідатись, як почувається його гість.
— Ваша світлість цілі й здорові? — й собі спитав хазяїн заїзду.
— Авжеж, цілий і здоровий, любий мій хазяїне, і навіть цікавлюсь, що сталося з нашим юнаком.
— Йому краще, — відповів корчмар. — Він таки справді знепритомнів.
— Справді? — перепитав дворянин.
— Але, перш ніж знепритомніти, він зібрав усі сили, щоб назвати вас і послати вам виклик.
— Це не хлопець, а диявол! — вигукнув незнайомець.
— Ба ні, ваша світлосте, це зовсім не диявол, — заперечив хазяїн, зневажливо усміхнувшись. — Поки він був без тями, ми обшукали його і знайшли в його клуночку одну-єдину зміну білизни, а в гаманці — всього-на-всього одинадцять екю. Проте це не завадило йому сказати, непритомніючи, що, коли б щось подібне сталося з ним у Парижі, ви пожалкували б одразу, хоч і тут пожалкуєте, тільки трохи згодом.
— Тоді, — холодно зауважив незнайомець, — це якийсь перевдягнений принц крові.
— Я вам сказав це, ваша світлосте, — відповів хазяїн, — щоб ви були насторожі.
— А він нікого не згадував у нестямі?
— Ще б пак! Він ляскав по кишені й промовляв: «Побачимо, що скаже пан де Тревіль про образу, якої завдали його улюбленцю».
— Пан де Тревіль? — мовив незнайомець, стаючи уважнішим. — Він ляскав по кишені, вимовляючи ім'я пана де Тревіля?.. Я певен, мій любий хазяїне: поки ваш юнак лежав нестямний, не обійшлося без того, щоб ви не обшукали й цю кишеню. Що там було?
— Лист до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.
— Справді?
— Щира правда, як те, що я з вами маю честь говорити, ваша світлосте.
Не дуже спостережливий корчмар не помітив, яке враження справили його слова на незнайомця. Той відійшов од вікна, на яке досі спирався ліктем, і стурбовано насупив брови.
— Хай йому чорт! — пробурмотів він крізь зуби. — Чи не підіслав Тревіль до мене цього гасконця? Щоправда, він надто молодий! Але удар шпагою — це удар шпагою, хоч би скільки років було тому, хто його завдає, і до того ж завжди менше остерігаєшся хлопчиська, ніж когось іншого. Іноді досить дрібної перешкоди, щоб зіпсувати велику справу.
І незнайомець глибоко й надовго замислився.
— Послухайте, хазяїне, — спитав він нарешті, — чи не могли б ви звільнити мене від цього шаленого хлопця? Чесно кажучи, я не можу його вбити, і все-таки, — додав він з холодною погрозою, — він мені заважає. Де він?
— У кімнаті моєї дружини, на другому поверсі, де йому роблять перев'язку.
— Його речі та клунок з ним? Чи не скидав він камзола?
— Все лишилося внизу, на кухні. Але якщо цей шибайголова заважає вам…
— Авжеж! Він зчинив у вашому заїзді веремію, яка не може бути до вподоби чесним людям. Підніміться до себе, приготуйте рахунок і попередьте мого слугу.
— Як! Ваша світлість уже залишає нас?
— Ви це добре знаєте, бо я вже раніше наказав осідлати коня. Хіба мій наказ не виконано?
— Виконано, і, як ваша світлість може в цьому переконатися, кінь стоїть біля воріт, готовий рушити в дорогу.
— Гаразд, робіть те, що я вам наказав.
«Матінко моя! — подумав корчмар. — Невже він злякався цього хлопчиська?»
Але владний погляд незнайомця тут же зупинив його думки. Хазяїн покірливо вклонився і вийшов.
«Бракує тільки, щоб цей негідник побачив міледі, — подумав незнайомець. — Вона от-от має проїхати; незрозуміло, чому вона запізнюється. Ану ж бо сяду я на коня й поскачу їй назустріч… Коли б тільки дізнатися, що написано в цьому листі до Тревіля!»
І, пошепки щось промовляючи, незнайомець попрямував до кухні.
Тим часом корчмар, який жодної миті не сумнівався, що незнайомець тікає з його заїзду саме через присутність юнака, піднявся до кімнати дружини, де Д'Артаньян уже прийшов до тями. І от хазяїн, натякнувши на те, що в цю справу може втрутитися поліція, — а він був цілком певен, що Д'Артаньян розпочав сварку зі знатним вельможею, — почав умовляти юнака, аби той, незважаючи на свою слабкість, негайно вирушив у дорогу. Напівоглушений, напівроздягнений, із замотаною ганчір'ям головою, Д'Артаньян підвівся, і хазяїн допоміг йому спуститися вниз. Та, опинившись на кухні, юнак знову побачив свого кривдника: стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої двома здоровими нормандськими кіньми, той спокійно з кимось розмовляв.
Його співбесідницею, чию голівку можна було побачити у віконечку карети, була молода жінка років двадцяти — двадцяти двох. Ми вже казали, з якою швидкістю Д'Артаньян схоплював усі деталі незнайомого обличчя; тож із першого погляду він побачив: жінка була молода та вродлива. Її краса вразила Д'Артаньяна тим більше, що то була краса, зовсім незвична для південних країв, де юнак жив донедавна. Жінка була бліда; довгі біляві кучері падали їй на плечі; в неї були великі млосні голубі очі, рожеві вуста й сніжно-білі руки.
Жінка дуже жваво розмовляла з незнайомцем.
— Отже, його високопреосвященство наказує мені… — говорила вона.
— Негайно повернутися до Англії й відразу повідомити, якщо герцог виїде з Лондона.
— Інших розпоряджень не буде? — спитала красуня.
— Вони у цій скриньці, яку ви маєте відкрити лише по той бік Ла-Маншу.
— Гаразд; а що робитимете ви?
— Я повертаюсь до Парижа.
— Не покаравши цього зухвалого хлопчиська? Незнайомець зібрався відповісти; аж у ту мить, коли він одкрив рота, Д'Артаньян, який усе чув, вибіг на поріг.
— Цей зухвалий хлопчисько сам карає інших! — вигукнув він. — І я сподіваюсь, що тепер той, кого він мав покарати, не втече від нього.
— Не втече? — перепитав незнайомець, насупивши брови.
— Ні, бо я певен, що перед дамою ви не наважитесь тікати.
— Пам'ятайте, — вигукнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, — пам'ятайте: найменше запізнення може звести все нанівець!
— Ваша правда, — відповів незнайомець. — Рушайте своєю дорогою, а я поїду своєю.
І, схиливши на знак вітання голову, він скочив у сідло; кучер карети й собі щосили стьобнув коней. Обоє чвалом помчали в різні боки.
— А гроші? — обурено крикнув хазяїн заїзду, чия шанобливість змінилася найглибшою зневагою, коли він побачив, що гість утікає, так і не розрахувавшися.
— Заплати, шалапуте! — гукнув на ходу незнайомець до свого слуги, і той, кинувши до ніг корчмаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.
— Боягуз! Мерзотник! Самозванець! — закричав Д'Артаньян, кидаючись за слугою.
Але він був іще надто слабкий, щоб витримати таке потрясіння. Ледве юнак зробив десяток кроків, як у вухах в нього задзвеніло, голова запаморочилась, очі заслала кривава пелена і він упав посеред вулиці, все ще вигукуючи:
— Боягуз! Боягуз! Боягуз!
— А він і справді боягуз, — пробурмотів корчмар, підходячи до Д'Артаньяна й сподіваючись лестощами заслужити довіру бідолашного юнака, а потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака[29].
— Авжеж, жалюгідний боягуз, — прошепотів Д'Артаньян. — Але ж яка вона чарівна!
— Хто — вона? — спитав хазяїн заїзду.
— Міледі, — ледь чутно мовив Д'Артаньян. І знову знепритомнів.
— Що ж, — сказав сам до себе корчмар, — я втратив двох постояльців, але мені лишився третій — він, сподіваюсь, пробуде в мене кілька днів. Свої одинадцять екю я однаково зароблю.
А нам відомо, що саме одинадцять екю лишалося в гаманці Д'Артаньяна.
Хазяїн заїзду розраховував, що його гість хворітиме одинадцять днів, і сподівався заправити з нього по одному екю за день. Але він не взяв до уваги вдачі гостя. Наступного дня, рівно о п'ятій годині, Д'Артаньян прокинувся й сам зійшов до кухні. Тут він зажадав, крім різного зілля, список якого до нас не дійшов, вина, олії та розмарину. Зазираючи в рецепт, який дала йому мати, він приготував бальзам і намастив ним свої рани, час од часу змінюючи пов'язки й не допускаючи до себе ніяких лікарів. І от, дякуючи цьому циганському бальзамові, а може, й тому, що він обійшовся без лікаря, Д'Артаньян уже ввечері зміг встати з ліжка, а на ранок майже зовсім оклигав.