Що то за хист мали ці єврейські батьки?.. Як їм вдавалося змусити нас, єврейських хлопчиків повірити, що ми, з одного боку, принци, унікальні, мов єдинороги, геніальні й блискучі, і в світі ніколи не було таких обдарованих і прекрасних дітей — спасителів і уособлень чистої досконалості, а з іншого боку — незграбні, невмілі, дурнуваті, безпорадні й невдячні малі егоїстичні негідники!509
Немає потреби казати, що не всі євреї почуваються загроженими — і Вуді Аллен не єдиний виняток. І не всі єврейські стереотипи підживлено сумнівом, неврозом і тривогою. Наприклад, «єврейські принцеси» в Америці — феномен, якраз протилежний загроженості. Багато єврейських матерів і батьків в Америці зараз відкрито заявляють, що не можна змушувати дітей почуватися так, ніби вони повинні прагнути великих досягнень, аби задовольнити батьків. Між іншим, єврейська загроженість знижується у багатьох сферах — імовірно, покоління Рота останнім відчувало, що єврейство перетворює їх на «екзистенційних аутсайдерів» у Сполучених Штатах, — і далі ми покажемо, що саме через це успішність євреїв знижується.
Можливо, випадок євреїв найпоказовіший або принаймні найбільше зображений усатирі і, звісно ж, найдокладніше розібраний психоаналітиками, але феномен дітей, які відчувають, що мають досягти успіху, щоби не розчарувати батьків, безумовно, масштабніший і особливо поширений у родинах іммігрантів. Діти, які бачили, як батьки по дві зміни працюють покоївками чи офіціантами, жертвуючи всім, аби оплатити навчання дітей, часто відчувають внутрішнє прагнення втілити мрії й очікування батьків, щоб ті жертви не виявилися марні.
Губернатор Флориди Марко Рубіо під час виступу на з’їзді Республіканської партії 2012 року зворушливо (нехай навіть і заради власної користі) згадував свого батька-іммігранта, «який багато років працював барменом… Упродовж усіх цих років він стояв у кутку кімнати за барною стійкою, щоб я колись зміг зайняти місце на трибуні перед цілою залою»510. Рубіо докладніше розвиває цю тему в своїй автобіографії. Коли замолоду він думав про все, чим батьки пожертвували заради нього, то молився щовечора, щоби дати їм «привід для гордості. Молю тебе, Господи, дай їм дожити до того часу, коли вони побачать, що вся їхня важка праця і жертви не були марними».
У дослідженні, в якому взяли участь понад 5000 дітей із іммігрантських родин, учені «раз у раз» виявляли пов’язану зі спокутуванням батьківських жертв тривогу, яка наснажувала досягнення другого покоління:
Унаслідок споглядання жертв, на які нібито заради них ідуть батьки, дітей переповнює почуття провини, обтяжене зобов’язаннями перед старшими. І саме воно підживлює їхню мотивацію до високих досягнень — і така динаміка, зі свого боку, може до певної міри давати батькам-іммігрантам інструмент психологічного впливу на дітей511.
Ця тривога може лишитися назавжди, навіть якщо батьків уже давно немає на світі.
В азійських родинах цей тиск, спрямований на досягнення успіху, часто ще сильніший. Дітям — особливо в китайських, японських і корейських іммігрантських родинах — часто прищеплюють думку, що їхній «провал» (наприклад, оцінка B) — це ганьба для всієї родини. Нещодавно у відкритому анкетному опитуванні на запитання, що змушує дітей добре навчатися у школі, майже третина американських матерів тайванського походження512 аргументували це честю родини (серед білих американських матерів ніхто не дав такої відповіді). Соціологиня з Гарвардського університету Вівіан Луї зазначає, що у традиційних конфуціанських культурах «предки завжди присутні й окрема жива особа є втіленням усього свого роду. Коли йдеться про досягнення, для кожного вони глибоко закорінені в родинних зобов’язаннях і престижі»513.
Честь родини — лише фрагмент мозаїки. Важливо пам’ятати, що серед батьків-іммігрантів із Азії (і дуже багатьох інших батьків-іммігрантів) високі оцінки, винагороди, престижні школи й інші видимі маркери успіху є найкращим (і ймовірно, єдиним) захистом дитини від непевного, сповненого жорстокої конкуренції, потенційно ворожого світу514. Звідси походить стереотип про одержимість азійських батьків рейтингами. «Гарвард на першому місці»515 — постійне нагадування від старшого покоління про цей стереотип, і воно вдаряє багато кого в найболючішу точку. Запитання «Чому лише А замість А+?» часто лунає в багатьох азійських родинах в Америці516. Тінейджер-кореєць з другого покоління пояснює в межах дослідження серед американських студентів корейського походження: «Корейські батьки вказують тобі, що ти маєш робити, аби стати успішним… Ти повинен піти до медичної або юридичною академії й вчитися, вчитися, вчитися. Вони вважають, що найкращі заклади освіти — це Гарвард, Єль і Принстон. Я не кажу, ніби білі нехтують освітою, але для корейців… це зовсім інший рівень»517. В Америці зустрічаються дітлахи азійського походження на ім’я Принстон Вон або Єль Чан — і не тому, що їхні батьки — випускники цих університетів.