Коли династія Мін завершила спорудження своєї нової столиці — Забороненого міста, — 26000 гостей насолоджувалися бенкетом із десяти поданих у порцеляні страв, а 600 гостей на весіллі Генріха V і Катерини Валуа пригощали солоною тріскою на «тарілках» з черствого хліба552. Упродовж цього періоду і ще тривалий час потому китайська віра в те, що інші держави і народи підкоряються Синові Небес, простягалася далеко за межі Азії. Навіть у 1818 році, коли потужні англійська, російська та французька імперії от-от мали завоювати Китай, архіви династії Цін описували ці держави як китайських «васалів»553.
Сучасних китайських дітей — в Америці та в усьому світі — зазвичай виховують на переказах про те, що китайська цивілізація — найдавніша і найвеличніша у світовій історії, що Китай свого часу був набагато розвиненішим порівняно із Заходом, що країни на кшталт Японії все запозичили в Китаю (включно із суші, оригамі й ієрогліфами канджі), що китайська мова найвитонченіша, найскладніша і найвишуканіша, так само як китайська кухня. Один американський письменник китайського походження згадує, як його батько
користався з будь-якої нагоди показати, якою розвиненою була китайська цивілізація за давніх часів. Він завжди насміхався з американських підручників з історії, за якими я навчався у школі:
— Тут, в Америці, вам, дітям, дуже просто! Ви маєте вивчити якихось двісті років історії! А ми в китайській школі мали вивчити понад п’ять тисяч років! Велика китайська цивілізація набагато, набагато давніша за американську!
Коли ми йшли поїсти до якогось італійського закладу, він часто розповідав мені, що китайці винайшли піцу і спагеті, та й взагалі геть усе, за кілька тисяч років до європейців554.
Колишня генеральна директорка Avon Products Андреа Цзюн дитиною засвоїла ті самі уроки: «У нас удома вважали, що всі вагомі в житті речі походять з Китаю, винайдені в Китаї і всім завдячують китайцям». Цзюн зауважує, що дорослішаючи, отримала велику «перевагу» із цього «захоплення китайською історією»: «Для мене ця китайська спадщина була прекрасним дороговказом, щасливим подарунком і величезним джерелом сил»555.
Однак тривалий період стагнації і занепаду, який Пол Кеннеді й інші історики датують 1500-ми роками556, а надто епоха європейського домінування, спричинили глибоку загроженість поруч із цим відчуттям вищості. Нерівні договори, нав’язані Китаю західними державами, «відкриті порти» й «іноземні концесії» — усе це ганьбило і принижувало. Китай був одурманений опіумом, пошматований і поділений. Англійці, французи, німці, американці, росіяни і португальці — всі вгризалися у свій шмат пирога557. За неофіційними свідченнями, навіть у самому Китаї можна було побачити вивіски «собакам і китайцям вхід заборонено»558. Ресентимент, який дехто з китайців міг зачаїти щодо Заходу, блякне порівняно з їхнім ставленням до японців, які захопили й окупували Китай наприкінці 1930-х років, вирізавши, за деякими даними, 300000 осіб та зґвалтувавши десятки тисяч жінок559. «Китай ніколи знову не зазнає приниження»560, — проголосив 1949 року Мао Цзедун, і навіть у сучасному Китаї, що переживає справжній бум і стає дедалі впевненішим у собі, це колективне відчуття образи і потреба «показати» Сходу і Заходу лишається потужною, яскраво вираженою силою.
Отже, коли після 1965 року сотні тисяч китайських іммігрантів почали прибували до Америки, ментальність у багатьох із них була наснажена не лише вищістю, а й загроженістю, й Америка її лише посилила. Як і багатьом новоприбулим до Америки, іммігрантам з Китаю часто доводиться «нести подвійний тягар іноземного походження і маргіналізації»561. Це люди зі смішним акцентом і недолугим одягом, які не розуміють, що тут і до чого. Дехто переймається тим, як вижити. Один американець китайського походження згадує, як батько вимагав від нього успіхів у школі, «щоб тобі не довелося, як мені, гарувати у ресторані, обливаючись потом»562. Багато хто сприймає зверхнє ставлення американців як приниження. Як сказала одна американка тайванського походження, «нехай ми не дуже чітко говоримо англійською… Але більшість китайців, які приїжджають сюди вчитися і здобувати вищу освіту — це еліта нашого суспільства. А тут люди цього не розуміють. Вони говорять з нами, як з недоумкуватими»563.