До благоговіння перед молодістю долучається ідеалізація дитинства. Дитинство уявляється як етап життя, що передує обмеженням, відмовам, заборонам, сумнівам у собі, які стають наслідками дорослішання. Дитинство було або мало бути найщасливішим часом нашого життя. Якщо коротко, дитинство має бути радістю. Навчання має бути радістю. Хороші батьки намагаються забезпечити своїм дітям гладенький шлях і зробити їхнє життя якомога безболіснішим, безтурботнішим і вільнішим665.
Групи Трьох сил мають абсолютно інші погляди, принаймні коли перебувають на вершині успіху. У культурах Трьох сил батьки розглядають дитинство як час інвестицій, навчання і підготовки до майбутнього. У такій перспективі дитинство стає складним. Передусім діти заборговують своїм батькам, як у багатьох родинах іммігрантів, де діти відчувають обов’язок віддячити за самопожертву батьків. «У школі я постійно вчилася, — згадує юристка, дочка ефіопських іммігрантів, — адже я добре усвідомлювала, що батьки заплатили надзвичайно високу ціну за мої привілеї. На мені тягарем лежав обов’язок домогтися надзвичайно високих результатів, щоб сповнене тяжкої праці минуле моїх батьків не пішло намарне»666. Як виявилося в одному дослідженні, для багатьох іммігрантських дітей «щастя має відійти на другий план». Успіх означає «важку працю і матеріальні здобутки, а не […] емоційне переживання задоволення». Висхідна мобільність для цих дітей не лише мрія, а й обов’язок667.
У китайських (та інших східноазійських) родинах ідея важкого дитинства глибоко закорінена в конфуціанській філософській та етичній традиції. Як пояснює соціологиня і експертка з конфуціанства Цзінь Лі, у цій традиції всі діти «добровільно» і «зрадістю» виявляють пошану до батьків в обмін на «безумовну любов» й «абсолютну самопожертву». Уся людська моральність починається з цих зобов’язань, які «лишаються на ціле життя». У конфуціанському світогляді не існує ідеалізованого безтурботного дитинства. Найвища мета життя — моральне самовдосконалення шляхом навчання, і від дітей з найменшого віку очікується, що вони плекатимуть основні навчальні чесноти — старанність, уміння долати труднощі, прагнення до самовдосконалення668.
У цьому є злагоджена логіка, та коли властиві конфуціанському підходу елементи прищепленої батьками загроженості і контроль імпульсів перетворюються на крайнощі, результат може спричинити великі страждання. Коли щось іде погано (або часом, коли все йде добре), східноазійська версія Трьох сил може перетворити життя на ув’язнення серед стандартів, які неможливо виконати. Коли в модельєра Філліпа Ліма запитали, чому матір ніколи не відвідує його покази колекцій, він пояснив: «Знаєте, гадаю, це через азійську особливість культури: ти завжди недостатньо хороший. Розумієте, про що я? Ніби оцінка А надто низька і ти маєш отримати А+. Я ще не почуваюся готовим показати їй свою роботу»669.
У конфуціанському світогляді для дитини буквально немає досягнень, які не можна було б ще поліпшити. Дизайнерка одягу для знаменитостей Вера Вонг, яка створила весільні сукні для Уми Турман, Іванки Трамп, Мераї Кері, Аліши Кіз, Кім Кардашян і Челсі Клинтон, досі пам’ятає, як засмутила свою матір тим, що не пройшла до олімпійської збірної США з фігурного катання. Вона також з болем згадує, як її батько не прийняв її кар’єрний вибір. Попри всю її славу, він до самої смерті так і не здобувся на «схвальний відгук, або “ура” на мою честь або щось на кшталт. Якби я бодай колись сказала, що почуваюся по-справжньому впевненою або сильною, це було б неправдою. Бо я такою не почуваюся. Я завжди бачу всі свої неправильні вчинки»670.
На додачу до тиску діти із культур Трьох сил можуть відчувати, що батьки просто перетворюють їх на інструменти досягнення успіху. «У мене таке враження, ніби для батьків я — лише інвестиція, — сказав один молодий американець китайського походження671. — Я маю розбудовувати свій успіх на досягненнях першого покоління, здобути навіть більше, ніж батьки, принести їм славу, підняти родину з низів середнього класу до повноцінного середнього класу, а потім вище. Ми завжди несемо на собі тягар родинних очікувань чи спадків». Інколи виникає відчуття, ніби людину цінують лише за «престиж». Як сказав ще один американець китайського походження, «дідусь і бабуся пишаються мною, однак лише тому, що можуть похвалитися назвою моєї престижної школи»672. І, звісно, якщо вами не можуть похвалитися, усе набагато гірше. «Якщо ви не можете цього досягнути, лишається змиритися: “Гаразд, я непотріб”»673. У найважчих випадках може виникнути справжня травма або й дещо гірше. Ось як романістка Емі Тань описує своє дитинство: