Ба більше, амішів якраз привчають вдовольнятися небагатьма простими речами. Вони неухильно намагаються задавити в дітях мислення, що спонукає до змагання між собою, порівняння себе з однолітками і спроб перевершити того, хто досягнув більшого823.
Наприклад, коли хлопці-аміші почали грати і вигравати у місцевій лізі софтболу, ланкастерські єпископи виступили проти: «Що як мотив — уже не відпочинок і не розвага, а дух суперництва? — запитувала одна з газет амішів824. — Що як ці команди змагатимуться на місцевих чемпіонатах, виграють першість штату і поїдуть на загальнонаціональні змагання?». Ігри з м’ячем самі собою не гріховні, але їх потрібно засуджувати, «коли вдаряти по м’ячу і ловити його вже не просто гра — коли це перетворюється на серйозне суперництво».
Звісно, аміші мають свої тривоги — про виживання, про врожай і дітей825 — однак у переважній більшості гостей аміші видаються спокійними й умиротвореними. Здається, аміші не мають жодної затаєної образи. Їм не допікає, що думають про них «англійці». Вони аж ніяк не переймаються тим, щоб утвердитися в очах американців826.
Тож аміші демонструють спосіб, у який група може оминути Три сили: релігійність дає змогу залишитися повністю поза межами системи. Як ми вже зазначали, усі найуспішніші американські групи — аутсайдери, однак це аутсайдери, які хочуть долучитися до решти або, принаймні, досягнути успіху в американському розумінні. Групи на кшталт амішів, повертаючись спиною до Америки, знаходять безпеку у своїй спільноті та вірі, придушуючи загроженість, яка змушує інших прагнути зовнішніх ознак успіху, як-от гроші, престиж і влада.
Аміші також підкреслюють, наскільки чужими є Три сили тисячолітній традиції християнського вчення, що зрікається всіх прагнень до мирського успіху і багатства. («Коріння всього лихого — то грошолюбство», «будуть останні першими», «верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти!»827). Християни багато досягнули, навчаючи бідних шукати безпеки у вірі, любові й спасінні, а не в мирських надбаннях.
Знадобилася теологічна революція, щоб привнести Три сили у християнство. Саме така революція відбулася під час Реформації, принаймні за відомим викладом раннього протестантизму Макса Вебера. Коли це сталося, ті, хто пішов за новою християнською вірою, піднялися до вершин економічного домінування у всьому світі, зокрема в Америці.
Класична праця Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» про пуритан та інших ранніх кальвіністів, напевно, була першим систематичним соціологічним дослідженням виняткового успіху групи. Книжка відома тим, що починається з документального «прикметного», за визначенням Вебера, факту: протестанти здобули економічну першість над католиками у всій Європі та Сполучених Штатах828. Вебер розтлумачив цей феномен, відкривши в ранньому протестантизмі незвичну сукупність культурних рис, які, хоча й не названі тими самими термінами, зрештою зводяться до того, що ми називаємо Трьома силами.
За Вебером, позначені сильним впливом кальвіністської доктрини протестантські секти, як-от пуритани, вважали себе обраними людьми, крихітною меншиною, призначеною Господом для спасіння, а решта людства потопає в темряві й гріхах. Однак вони також слугують і вражаючим прикладом загроженості. Кальвіністська доктрина навчала, що людство не може знати, хто спасенний, а хто ні. Бог уже визначив вашу долю і жодні ваші зусилля — хороші вчинки, сповідання у гріхах, таїнства — не можуть змінити Його планів829. «Питання “Чи я обраний?” має рано чи пізно постати перед кожним вірянином і заступити всі інші інтереси. “І як я можу бути певним?”»830
Гірше того, сумніви у власному спасінні свідчили про недосконалість віри, а отже, означали прокляття. Унаслідок цього стану особистої, теологічної й епістемологічної загроженості утворилося «вчення про докази» за допомогою мирського успіху831. За мету матеріального збагачення правила не розкіш. Натомість ранні протестанти вірили, що заняття людини є або має бути її «покликанням» — роботою, яку Бог призначив їй у цьому світі832. У такий спосіб людина могла довести свою віру та обраність за допомогою наполегливої важкої праці, ощадливості, самодисципліни і, зрештою, прибутків. Головне, як казав Вебер, у тому, що «протестантська ділова людина могла виміряти свою вартісність не лише перед людьми, а й перед Богом за допомогою успішності у своїй роботі»833.