Коли цей поворот назовні став визначальним у культурі Церкви Ісуса Христа святих останніх днів ХХ століття, мормони захотіли утвердитися в Америці, показати, що можуть домогтися успіху — що вони навіть можуть керувати Америкою і що більшою мірою американці, ніж самі американці842.
Безумовно, неможливо довести, що поява або зміцнення цих елементів Трьох сил у мормонській культурі стали рушієм успіху, проте існує цікавий опосередкований доказ. Століття тому деякі мормонські спільноти не пристали на відмову від полігамії і відкололися від головної церкви843. Одна з них, Фундаменталістська Церква Ісуса Христа святих останніх днів844, ще й досі має значну кількість послідовників (мабуть, 10000), які мешкають переважно у Колорадо-Сіті, штат Аризона. Фундаменталісти відкололися ще до того, як головна церква зробила «Слово мудрості» обов’язковим і вдалася до інших заходів для посилення самодисципліни і самозречення у мормонській культурі. Тому Фундаменталістська Церква Ісуса Христа святих останніх днів не забороняє алкоголь і каву845 і не відсилає молодь у важкі дворічні місії. Ба більше, вона зберігає притаманну ранньому мормонству зосередженість на внутрішньому світі й живе по-своєму, байдужа до того, що думає про неї решта Америки. До речі, Колорадо-Сіті — одне з найбідніших міст у США846.
Упродовж останніх десятиліть діти тих, хто вижив під час Голокосту, — так звані вцілілі другого покоління — стали предметом багатьох досліджень. Нікого не здивували виявлені в цій групі симптоми посттравматичного стресового розладу — у поведінці й у високому рівні гормону стресу кортизолу847. На підставі нещодавніх епігенетичних відкриттів виникло припущення, що травма батьків позначилася на генетичному спадку дітей, лишивши на наступному поколінні так звані генетичні шрами. Подив викликало зовсім інше: вцілілі другого покоління домоглися набагато вищих економічних результатів порівняно не лише з неєврейськими групами, а й з іншими євреями, які іммігрували приблизно одночасно з ними848. Це неочікуване відкриття змусило соціологів уважніше розглянути чинники успіху в родинах людей, які пережили Голокост. І вони виявили Три сили.
Одне з найсильніших і найболючіших вражень від спілкування з дітьми вцілілих полягає в тому, що вони величезною мірою почувалися зобов’язаними контролювати себе і придушувати власні почуття, потреби чи бунти, дбаючи про батьків:
Пам’ятаю, що в дитинстві мене завжди супроводжувала тривога і відчуття, що я маю дбати про батьків. Гадаю, матір сприймала мене як дорослу людину, на яку можна покластися, — хоча вона й не хотіла на мене покладатися. Мені здавалося, що діти мають більше свободи й поводяться безтурботніше… А на мені лежав тягар відповідальності за батьків. Я був дуже дорослим. У мене не було дитинства і можливості гратися й розважатися849.
У книжці про дітей тих, хто вижив під час Голокосту, психолог Аарон Гасс, який сам належить до «другого покоління», пише:
«Заради цього я пережив нацизм? Заради цього я пережив концтабори?» — такі болісні запитання я повсякчас чув від батьків, якщо сперечався з ними чи повертався додому пізніше, ніж обіцяв…
Я, мої потреби — усе це немовби блякло перед їхнім страхітливим минулим. Хіба я міг, розуміючи, що вони пережили, завдати їм ще більших страждань? Хіба я міг шарпати і без того оголені, виснажені нерви?.. Крихка чаша їхнього болю вже майже переповнилася. Я вважав, що батьки завжди на межі.
Дитиною і підлітком я не вдавався до бунтівних витівок… Коли я більше дізнався, що насправді пережили євреї в Європі, мені стало ще важче поводитися свавільно, критикувати, відмовлятися850.
Ці болісні оповіді — про травму про підвищену потребу в контролі імпульсів, прищеплювану дітям у дуже ранньому віці.
Дослідники навіть виявили, що вцілілим другого покоління, здається, в ранньому дитинстві «не дозволяли шуміти»851.
Що ж до загроженості, тривога нащадків тих, хто вижив, певною мірою надто очевидна, щоб вимагати опису. Їх навчали тривожитися не лише за немічних батьків, а ще й за те, щоб світ не накинувся на них. Їм казали, що потрібно докладати більше зусиль у школі і в житті саме через його ненадійність.
Гелен Епштайн, яка також належить до вцілілих другого покоління, проводила розлогі інтерв’ю з дітьми інших уцілілих. Ось спогади двадцятидев’ятирічного канадця:
Батьки завжди казали, що людина може втратити все, але у неї лишається те, що було в голові. Вони казали, що я мушу здобути освіту, бо вороги можуть відібрати у нас все, за винятком освіти. Поступово, мірою усвідомлення того, хто наші вороги, я починав розуміти батьків852.