Соня Тайц (теж уціліла в другому поколінні) у своїй зворушливій книжці спогадів «Донька годинникаря» пише:
Коли завершилося навчання у коледжі, я боялася повертатися у Вашинґтон-Хайтс, до маминої кухні з цибулею, картоплею і моїм власним набором пателень. Я не хотіла потрапити на нещасливу стежку, опинитися серед убитих і звалених на купу. Я хотіла боротися і перемагати853.
Один із респондентів Гасса, автор сценаріїв для телебачення, згадує:
Матір виховувала нас незалежними, готовими до всього і орієнтованими на успіх: вона боялася, […] що ми не зможемо подбати про себе, якщо знову трапиться щось на кшталт Голокосту. Ми мали бути успішними радше для своєї безпеки, аніж для щастя854.
До цієї загроженості додавалася ще одна: діти вцілілих часто описують тиск, який змушував їх досягти успіху в житті, щоб спокутувати тяжкі випробування батьків, компенсувати їхні жертви. Одне з досліджень підсумовує цю налаштованість так: «Вони відчували, що це вони мають приносити радість, гордість і задоволення у життя своїх батьків. Усі учасники описували це зобов’язання робити батьків щасливішими ціною власного життя. […] Дорослі описували відчуття постійного примусу досягати цілей, які поставили перед ними батьки»855.
Якщо цей тягар до певної міри типовий для іммігрантів другого покоління, то для дітей Голокосту він був особливо важким, і то не лише через батьківські страждання. Для багатьох вцілілих дуже велике значення мала потреба «оживити втрачені родини»856. У такому разі від дітей очікували, що вони якимось чином замінять родичів, убитих німцями (поляками, українцями чи ще кимось). Дітей часто називали на честь загиблих, батьки передавали їм «сильну потребу компенсувати втрату загиблих родичів, говорячи, наприклад, таке: “Ти — все що в нас лишилося”, водночас підкреслюючи їхню схожість із загиблими». Наведемо спогади лише двох таких дітей:
Я був не Давидом Ґребером, а радше батьковими братами Ромеком, Мой шею, Адамеком і дідусем Давидом. Мій брат був не Гарві, а маминим улюбленим братом Гершелем або її батьком Аароном. Сестер назвали Сарою, Лією, Беллою і Моллі — на честь наших бабусь і тіток, любих родичок, яких наші батьки востаннє бачили перед […] розлукою і засланням у табори, звідки ті так і не повернулися. Уособлювати шість мільйонів загиблих — величезна відповідальність і страшний тягар для дитини857.
Я не знав, чи зможу зробити щось бодай трохи значне в житті… Часом здавалося, що моє життя мені не належить. Крізь мене проривалися до життя сотні доль, обірваних війною. […] У мені жили і батьки. Вони бачили в мені роки, втрачені під час війни та еміграції до Америки. Дитиною я часто думав, що моє життя — не просто якесь собі життя, а місія, покладена на мене іншими858.
І все одно, попри непомірні очікування і потребу придушувати власні імпульси, діти вцілілих повсякчас описують свій особливий спадок не в термінах віктимізації, а з гордістю. Виявляється, що природний наслідок набагато відомішої «провини вцілілого» — вищість уцілілого. Ще один нащадок уцілілих сказав Гаасу:
Я розмежовував тих євреїв, які вижили, і тих, які не вижили. Я завжди ледь не пишався тим, що мої батьки вижили. Мабуть, я вважав їх кращими євреями, бо вони так багато пережили і принесли в жертву. Я завжди почувався кращим за інших євреїв. Я пишався майже так, немовби сам там був859.
Епштайн наводить подібний коментар одного з опитаних:
Можливо, я промовляв слова «мої батьки були в концтаборах» спокійно, однак у моїх вухах вони бриніли, мов присяга. Вони з усією очевидністю об’єднували мене з «тими людьми» і відмежовували від зверхніх американців, яких це не торкнулося, — юдеїв чи ні — що так швидко судять про речі, яких не розуміють. Я з гордістю відповідав на їхній жаль, зніяковілість чи розгубленість860.
Тайц висловила схоже відчуття:
Мої батько і матір пройшли концентраційні табори. Не як жертви, а як люди, які вижили, які дивилися в обличчя смерті й здолали її. […] Попри їхні травми, я вважала їх не слабкими, а подібними до Бога воїнами861.
Отже, у дітей тих, хто пройшов Голокост, ми бачимо повний комплект Трьох сил, нехай навіть у дивній і травматичній формі. Справді-бо, читаючи описи цієї групи, ви знайдете майже дослівну термінологію Трьох сил: «відчуття вищості»862, яке мають багато людей, чиї батьки пройшли Голокост; «непереборна загроженість»863, яка спрямовує їх «до академічного і професійного успіху». З цього поєднання вищості й загроженості з’явилася майже компульсивна потреба працювати, прагнути і досягати: «Просякнута потужною енергією розбудови і досягнень, атмосфера для вцілілих бійців наповнювалася компульсивною діяльністю. Батьки придушували будь-які прояви віктимності, слабкості або жалю до себе. Гордість палко підносили як чесноту, а відпочинок і задоволення таврували як легковажність»864.