За годину він успішно склав тест на фізичне здоров’я; після цього щось зовсім не схоже на доктора Смайла провело йому тест на психічну придатність.
Також успішно.
Мов у заціпенінні він склав присягу («Присягаюсь шанувати Землю як матір і главу...» тощо, тощо), а тоді з папкою написаних у вітальному стилі інформаційних брошур його відпустили до конапту збирати речі. Він мав двадцять чотири години до відльоту корабля, що прямував... туди, куди його відправляли. Йому досі не повідомили, куди саме. Цілком імовірно, припускав він, що сповіщення про місце призначення починатиметься зі слів: «Мене, мене, текел[12]». Принаймні мало би, зважаючи на обмежену кількість можливих версій.
Я полечу, — сказав він собі й відчув цілу палітру емоцій: радість, полегшення, жах, а тоді меланхолію вкупі з непереборним відчуттям поразки. Так чи так,— думав він дорогою до свого конапту, — це краще, ніж вийти під полудневе сонце й перетворитися, як то кажуть, на безумного пса чи англійця.
Чи ні?
Хай там як, але це повільніше. У такий спосіб він помиратиме довше, ймовірно, років п’ятдесят, і такий варіант подобався йому більше. Але чому, він і сам не знав.
Однак, — міркував він, — я завжди можу прискорити цей процес. Безсумнівно, в колоніях можливостей для цього так само багато, як тут, а то й більше.
Поки він збирав речі, насолоджуючись останніми митями перебування в улюбленому конапті, на який він так сумлінно заробляв, почувся дзвінок відеофону.
— Містере Беєрсон... — звернулася до нього з екрана дівчина, якась дрібна службовиця одного з численних підрозділів управління ООН з питань колонізації. Вона усміхалася.
— Меєрсон.
— Так. Я хочу повідомити вам ваше місце призначення, і... містере Меєрсон, вам пощастило!.. Ви полетите на родючу ділянку Марсу, відому як Півмісяць Файнберґа. Я переконана, що вам там сподобається. Всього найкращого, сер! Хай вам щастить!
Вона не припиняла усміхатися, аж доки він не вимкнув екран. Це була усмішка людина, яка нікуди не летить.
— І тобі хай щастить, — сказав він.
Півмісяць Файнберґа. Про це місце він чув; воно справді було відносно родюче. У будь-якому разі тамтешні колоністи мали городи; на відміну від деяких інших місцин, де були лише пустелі, де рік у рік не вщухали жахливі безперервні шторми й метановий град. Як неймовірно це не звучало б, але він навіть матиме змогу час від часу виходити зі свого барака на поверхню.
У кутку вітальні стояв портфель з доктором Смайлом; він увімкнув його і сказав:
— Докторе, тобі, певно, важко буде в це повірити, але твої послуги мені більше не потрібні. Прощавай і хай тобі щастить, як сказала дівчина, яка нікуди не летить. Я записався добровольцем, — пояснив він.
— Кдрякс-с-с-с-с,— проскреготів доктор Смайл; комп’ютер у підвалі конапту прорахувався. — Але для вашого типу... це практично неможливо. Містере Меєрсон, яка цьому причина?
— Бажання померти, — проказав він, вимкнув психіатра і продовжив збиратися в тиші. Господи, — подумав він, — а нещодавно ми з Роні будували такі великі плани: зрадити Лео, перебігти до Елдрича, раз, два — і в дамках. Що ж сталося? А я скажу тобі, що сталося, — мовив він сам до себе,— Лео зреагував першим.
І тепер Роні отримала мою посаду. Саме те, чого хотіла.
Що більше він думав про це, то більше злився й поринав у сум’яття. Але він ніяк не міг цьому зарадити, принаймні не на цьому світі. Можливо, зжувавши Цукер-К або Жуй-Ц, він зможе потрапити у всесвіт, де...
У двері хтось постукав.
— Привіт, — сказав Лео. — Можна я зайду?
Він увійшов до квартири, на ходу витираючи складеною хусточкою піт зі свого величезного чола.
— Гаряче сьогодні. У гомеозеті пишуть, що аж до шести десятих...
— Якщо ви прийшли, щоб знову запропонувати мені мою посаду,— припинивши збиратися, урвав його Барні, — то вже запізно. Я записався на службу. Завтра відлітаю на Півмісяць Файнберґа.
Якби Лео вирішив помиритися, то це була б просто іронія долі; останній оберт сліпого колеса світобудови.
— Я не пропоную тобі повернутися на посаду. І мені відомо, що тебе призвали. У мене є інформатори в комісаріаті, крім того, я отримав сповіщення від доктора Смайла. Ти, звісно, цього не знав... але я платив йому, щоб він звітував мені про твої успіхи в розвитку нестійкості до стресу.
— То чого вам треба?
— Я хочу, щоб ти пішов працювати до Фелікса Блау, — сказав Лео. — Вже про все домовлено.
— Решту свого життя я проведу на Півмісяці Файнберґа, — тихо проказав Барні. — Ви це розумієте?
— Заспокойся. Я намагаюся зробити кепську ситуацію кращою, і ти постарайся теж. Ми обоє зробили надто поспішні вчинки: я звільнив тебе, а ти віддав себе на поталу цьому вампірському комісаріату. Барні, схоже, я придумав, як заманити Палмера Елдрича в пастку. Я обговорив це з Блау, і йому ідея сподобалася. Ти маєш видати себе за колоніста... — сказав Лео і одразу ж виправився: — Тобто полетіти туди і жити справжнім життям колоніста, стати одним із них. Днями, можливо, наступного тижня, Елдрич збирається почати продавати Жуй-Ц у твоїй місцині. Вони можуть вийти просто на тебе. Принаймні ми на це сподіваємося. І розраховуємо.
Барні підвівся.
— А я маю побігти й купити.
— Саме так.
— Навіщо?
— Ти напишеш скаргу в ООН. Наші юристи все для тебе підготують. Ти заявиш, що ця срана бісова хрінь викликала в тебе токсичні побічні ефекти. Які саме — зараз не важливо. Ми доб’ємося, щоб твій випадок став прецедентом і примусимо ООН заборонити Жуй-Ц як шкідливий небезпечний препарат... тоді він узагалі не потрапить на Терру. Насправді, все склалося ідеально: тебе звільнили з «Наборів П. П», і ти записався на службу. Кращої нагоди могло й не трапитися.
Барні покрутив головою.
— Що це означає? — запитав Лео.
— Без мене.
— Чому?
Барні стенув плечима. Правду кажучи, він не знав.
— Після того, як я вас підвів...
— Ти запанікував. Не знав, що робити. Та це й не твоя робота. Треба було мені наказати докторові Смайлу зв’язатися з Джоном Зельцером, головою корпоративної поліції. Так, ти припустився помилки. Але все вже в минулому.
— Ні,— заперечив Барні.
Я роблю так,— подумав він,— бо дізнався з цього випадку дещо про себе; я не можу цього забути. Зворотного шляху немає. Такі усвідомлення потрапляють просто в серце. І вони отруйні.
— На Бога, та що тут думати? Це тобі тільки шкодить. У тебе попереду ціле життя, навіть якщо ти мешкатимеш на Півмісяці Файнберґа. Тобто, радше за все, тебе так чи так призвали б. Хіба ні? Ти згоден?
Роздратувавшись, Лео міряв кроками вітальню.
— Бедлам та й годі. Гаразд, можеш нам не допомагати. Нехай Елдрич і ці проксимці, чи хто вони там є, захоплять Сонячну систему або ще гірше — весь всесвіт, починаючи з нас.
Він зупинився і поглянув на Барні.
— Дайте мені... подумати.
— Зачекай. От спробуєш Жуй-Ц і дізнаєшся. Це отруїть нас усіх зсередини і вийде назовні... це повний хаос.
Захрипнувши від напруги, Лео замовк і прокашлявся.
— Забагато сигар курю, — слабким голосом проказав він. — Господи.
Лео поглянув на Барні.
— Цей тип дав мені один день. Ти про це знав? Я маю здатися, інакше... — він клацнув пальцями.
— Так швидко я на Марс не дістанусь, — сказав Барні. — Не кажучи вже про те, щоб купити партію Жуй-Ц.
— Я знаю, — суворо відказав Лео. — Але й він не зможе знищити мене так швидко. Йому знадобляться тижні, можливо, навіть місяці. А до того часу в нас уже буде своя людина в суді, спроможна довести шкоду. Я розумію, що для тебе це звучить не надто привабливо, але...
— Зв’яжіться зі мною, коли я буду на Марсі. У бараці, — сказав Барні.
— Так і зроблю! Так і зроблю! — вигукнув Лео, а тоді, неначе звертаючись до самого себе додав: — І в тебе з’явиться виправдання.
— Прошу?
— Барні, забудь.
12
«А оце писання, що написане: Мене, мене, текел упарсін. Ось розв’язка цієї речі: „Мене“ — порахував Бог царство твоє, і покінчив його. „Текел“ — ти зважений на вазі, і знайдений легеньким. „Перес“ — поділене царство твоє, і віддане мідянам та персам». (Дан. 5:25-28, пер. Івана Огієнка).