Я так і стрепенувся.
- Ох, мені лишенько, - кажу, - а я де оце?
- У мене, - каже жандар, - як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.
- А це, - кажу, - як я тут зайшов?
- Бодай і не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.
- Боже, милий боже!..
- Так тобі треба, - обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!
А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
- Пане, - кажу, - а мундир мій, варе, [9] є?
- Є, - каже, - не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
- В урльопасі, - кажу, - був лист.
- Є й лист, - каже, - я находив.
- Коби я знав, - кажу, - де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
- Коби, - каже, - за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся. [10]
- Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
- Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
- А де ж той, - кажу, - дохтор?
- Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.
- А що, - каже, - як тобі?
- Добре, - кажу. - Пустіть додому!
- Ще тобі не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.
Я так і став благати:
- Пане, - кажу, - пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
- Про мене, - каже дохтор нарешті, - завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
- О, дякувать же вам, пан дохтор!
- Не мені дякуй, - каже дохтор, - а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.
Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
- Чого, - каже, - так задумався, серце?
- Чи ж нема чого? - кажу.
- Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
- Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.
- Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
- Або ви знаєте? - кажу.
- Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.
- Або ви, - кажу, - мого брата знали?
- Я, - каже, - не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
- А ви ж звідкіля?
- Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
- А так - як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
- Я не раз, - каже - в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
- А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.
- У наймах, - каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.
Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
- Жди, - каже жандар, - по тебе зараз віз приїде.
За годинку був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.
- Добрий день вам, ненько, що дієте?
- Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!
За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..
- О, простибіг же тобі, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
- А коли, - кажу, - Онуфрія прятали?
- Передучора тиждень минув, - кажуть неня.
- А що казав, як умирав?
- Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, - дожидав. «Нема, - каже, - Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..
Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.
- А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.
- А що ж, бадічку, - одрікаються сестри, плачучи, - коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.