- А так же не будуть вам нічо казати?
- Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь...
Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...
Другої днини пішов я до жида.
- Давай, - кажу, - на роботу!
- Коли хоч, а то бери на сажні, - каже жид.
- Нічо, - кажу, - озьму і на сажні.
Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...
Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:
- Бадічку, - каже, - ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.
Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..
- А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.
- Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повістує хлопець, плачучи. - «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» - «Не йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».
Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:
- Плати за похорон.
- Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!
- Ні, таки плати зараз!
- Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?
- Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...
- Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного [11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.
- Сюда з ним, - каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
- А ти, - каже, - набрав у жида на сажні, чом не робиш?
- Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самі видите, що не годен.
- То дай заліг, - каже війт, - або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.
- Жидівське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату [12] му заплачу.
Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати. [13] А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
- Добрий вечір, брате!
- Добре здоровля. Прошу, сідай.
- Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
- Забрали, - кажу.
- Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, - упік Яків.
- Від тебе, брате Нестерюку, - кажу, - мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.
- В один раз! - повторив Нестерюк гірко, - а тепер?
- Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
- Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! - ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.
- На тобі пак, - каже. - Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
- Як то закутало? - питаю я.
- Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри [14] в лісі рубає.
Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
- А що дієш, брате?
- А що ж би-м, - кажу, - діяв? Лежу.
- А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
- Чутиму.
- Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.
- Як оце? - питаю я.
- Отак, - каже Яків. - Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.
- А твоє ж господарство?
- За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.