- Ти дурень! - каже та й пішов, свищучи, у двері.
Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить, [15] і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку. [16]
- Іди, - каже, - пан староста тебе потребує!
Приходжу до старости.
- А що там, - каже, - небоже, подужав?
- Подужав трохи, - кажу.
- А дома як?
- От як, - кажу, - сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: і грунт, і господарство.
- А як ти слабував, хто тебе кутав?
- Яків Нестерюк, - кажу.
- Годний хлопець, - каже староста. - А знаєш, чого я тебе кликав?
- Пан світлий скажуть!
- Прийшов тобі абшит. [17]
- Мені абшит? - кажу я, а тут з радіщ аж нестямився. - Як то може бути, пане?
- Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.
- Котрий то жандар? - питаю я.
- А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.
- Пане мій годний! - кажу я та й упав старості в ноги. - Пане мій добрий; дай, Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!
- Годі вже, годі, - каже староста. - А тепер іди собі домів, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз і людьми стати!
- А що там? - питається Яків дома. Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені староста казав. Яків посумнів.
- Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волі?
- Рад, - каже, - та й не дуже!
- А то чому, соколе?
- Нічо, - каже, - все добре.
- Ні, ні, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.
- Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.
- А чому?
- Бо тому: ти оженишся.
- Ну, та оженюся; та відтак?
- Ти дурень, - каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як осердиться чого).
- А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? - кажу я.
- Буду слухати, - каже.
- Дай свою сестру за мене.
- Ой?
- Та бігме.
- А я що буду робити самий дома?
- Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба ґаздами.
- Гм! - каже Яків.
- Так, брате!
- Коли так, то хіба й я женюся?
- Ану, женися, братику, без жарту.
- А даси за мене свою сестру?
- Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!
- Ти дурень, - каже Яків та й став весільної свистати. - Даєш чи не даєш за мене свою сестру?
- Хоть обі, любчику, - кажу я. - А я ж...
- Агов! - крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже ввечер), - не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!
Ми обіздрілись, а мій жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але лиш у мундирі, без зброї та й паличка в руках.
- А це ви, - кажу, - пане мій золотий, ангеле мій добрий, щось-те мене два рази від смерті відкупили? Пане мій делікатний та дорогий!..
- Та бо гов тобі вже з тільким паньканням! - каже жандар. - Я вже й не пан, я такий мужик, як би й ви.
- Оце би то? - кажемо.
- Учора дістав абшит. Але нехай вам крайнім словом скажу. Я дома не маю ні вітця, ні матері, ні родини такої, аби мені до душі. От задумав собі отут між вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собі грунт гарний, покладу хату, справлю худобу та й буду собі жити, коли бог поможе, бо я знаю господарство.
Я так зрадів, господи!
- А ви ж би... - кажу.
- Та бо гов уже з тим тільки виканням! - гримнув жандар. - Не кажіть мені «ви», але таки по-парубоцьки «ти».
- То нехай же буде й «ти». А ти ж би, - кажу, - між нами, простими руснаками, хотів жити?
- Я, - каже Тайвер, - той руський край та ті руські люди так полюбив, що і не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тій нашій Німеччині, холодно якось, нудно!
- Та бо тобі треба женитися, - каже Яків до жандаря. - Без жінки не йде господарство в лад.
- А ти як гадав? - каже жандар, - женитися, відки голова! Що, варе, моя Оленочка, та чарівочка, діє? серце моє?
- Яка Оленочка? - питаю я.
- Або твоя сестра! - каже Тайвер.
- Як це?
- Отак це: ми двоє любимося та й годі. Ти не знав?
- А я ж би відки знав? - кажу я. - Олено, ходи сюди зараз! - крикнув я.
Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що і світа божого, мабуть, не видить.
- Дівко, - кажу, - а я оце що за речі чую? О-о!
Вона мені в ноги.
- Бадічку, - каже, - простіть мене, я согрішила. Я вже більше не буду!