— Боже мій! Містере Скаддер… — затинаючись, пробурмотів я.
— Не містер Скаддер, — виправив він, — а капітан Теофіл Дігбі, сороковий полк гуркхських стрільців,[11] у відпустці в Лондоні. Буду вдячний, якщо ви це запам’ятаєте, сер.
Я постелив йому в курильні, а сам ліг на канапі — у набагато бадьорішому настрої, ніж протягом усього цього місяця. Що не кажи, а навіть у цьому богом забутому мегаполісі інколи трапляються дивовижні речі.
Наступного ранку я прокинувся від того, що старина Паддок, який заявився ще й на світ не зайнялося, свариться на повний голос, стоячи біля дверей курильні. Колись я врятував йому життя на Себакве,[12] і з тих пір, як я повернувся в Англію, йому спало на думку стати моїм добровільним слугою. Здібностей до ввічливої бесіди він мав не більше, ніж гіпопотам, особливої користі від його прання і прасування теж не спостерігалося, зате я знав, що можу розраховувати на його абсолютну відданість.
— Годі галасувати, Паддоку, — сказав я. — Там мій друг, капітан… капітан… — Я так і не зміг згадати ім’я мого гостя. — Він тимчасово зупинився у мене. Приготуй сніданок на двох і зайди до мене, я хочу з тобою поговорити.
Потім я розповів Паддоку чудову історію про те, що мій друг — важлива персона, яка має відношення до уряду, що його нерви засмучені від перевтоми і йому потрібні абсолютний спокій і тиша. Ніхто не повинен знати, що він тут, інакше його негайно завалять повідомленнями з міністерства у справах Індії і канцелярії прем’єр-міністра, і його лікування буде безнадійно загублене.
Треба сказати, що Скаддер, вийшовши до сніданку, блискуче підіграв цій імпровізації. Він, немов справжній британський офіцер, утупив у Паддока свій монокль, поставив йому кілька питань про Англо-бурську війну й відразу ж став сипати градом прізвищ наших вигаданих приятелів. Паддок так і не навчився називати мене «сер», зате Скаддера став іменувати «сером» з такою ретельністю, ніби від цього залежало його життя.
Я залишив Скаддера з газетою і коробкою сигар і до обіду вирушив у Сіті. Коли я повернувся, ліфтер повідомив мене з багатозначним обличчям:
— Виходить так, що у нас тут з ранку кепські справи, сер. Джентльмен із п’ятнадцятої — теє… візьми й застрілься. Тільки-но відвезли до трупарні. Поліція вже там, нагорі.
Я піднявся до квартири номер п’ятнадцять. Там я виявив двох полісменів та інспектора, зайнятих оглядом місця події. Я поставив їм кілька дурних питань, і незабаром мене прогнали.
Тоді я знайшов слугу, який чистив одяг Скаддеру, і спробував вичавити з нього все, що той міг знати, хоча з першого погляду було ясно, що він ні про що й гадки не мав. Це був жалюгідний чоловічок з плаксивим голосом і цвинтарним виразом обличчя; аби його втішити, цілком вистачило півкрони.[13]
Наступного дня я відвідав судове дізнання. Партнер якоїсь видавничої фірми дав свідчення, згідно з якими покійний прийшов до нього з діловою пропозицією про продаж партії балансової деревини і був, як він уважав, агентом якогось американського комерційного підприємства. Присяжні визнали причиною смерті самогубство у стані душевного затьмарення; усе майно покійного було передано американському консулу. Я надав Скаддеру повний звіт про хід справи, і моя розповідь його вельми зацікавила. Він пошкодував, що не зміг особисто побувати на дізнанні, тому що такий досвід, на його думку, підбадьорює навіть сильніше, ніж читання власного некролога.
У перші два дні, проведені в моєму житлі, Скаддер поводився дуже спокійно. Він читав, покурював, безперестану робив нотатки у своєму записнику, а вечорами грав зі мною в шахи, незмінно громлячи мене в пух і прах. Гадаю, таким чином він заспокоював свої нерви, адже йому і справді довелося нелегко. На третій день, однак, ним знову почало опановувати занепокоєння. Він повісив на стіні аркуш паперу, на якому були позначені всі дні, що залишилися до п’ятнадцятого червня, і викреслював минулі дні червоним олівцем, супроводжуючи їх короткими позначками. Я кілька разів заставав його зануреним у глибоку задуму — у такі хвилини його гострі очі відчужено дивилися в одну точку. Напади такої замисленості, як правило, змінювалися глибоким смутком.
Потім я побачив, що він знову починає нервувати. Він прислухався до найменшого шуму і постійно запитував у мене, чи можна довіряти Паддоку. Раз чи два він упадав у дратівливість, яка межувала з істерикою, хоча потім і просив за це вибачення. Я не звинувачував його. Я все розумів: він звалив на себе тяжку, смертельно небезпечну працю.