Крамлі постукав пальцем по третій статті: «Слоунів поховали того самого дня, що й Арбутнота. Відспівали усіх їх в одній церкві, що на цвинтарі, через дорогу від студії. І всіх поховано на тому ж цвинтарі, що за муром».
— А де сталася фатальна пригода?
— О третій ранку. Перехрестя Ґауер і Санта-Моніки!
— Боже мій! Це ж біля самого цвинтаря! І лише за квартал від студії!
— Жах, як зручно, чи не так?
— Заощаджено на транспортуванні. Загибель біля самого моргу: кинь на візок та й завези!
Крамлі скосував погляд на іншу колонку.
— Схоже, там була ого яка буйна гульвінка-геловінка!
— І Слоун з Арбутнотом були там?
— Док Філіпс, як тут пишуть, запропонував розвезти їх по домівках, а ті, добряче випивши, відмовилися. Тож док поїхав своєю машиною попереду, а їхні дві — за ним. Він їм ніби дорогу розчищав — і проїхав на жовте світло. Арбутнот і Слоун, не зупиняючись, за ним — уже на червоне. Невідомо, чия машина мало не врізалася в них. Єдина машина на всю вулицю о третій ранку! Автівки Арбутнота й Слоуна різко звернули вбік, водії втратили контроль, й — удар у телефонний стовп. Док Філіпс кинувся до них зі своєю медичною скринькою. Але нічого не міг удіяти. Усі загинули. Тіла завезли до моргу, що за сто ярдів звідтіля.
— Господи! — мовив я. — Як воно в дідька все доладно склалося!
— Атож, — замислено протягнув Крамлі. — Яка пекельна, з біса, нагода для дока-мудока блиснути всією своєю майстерністю напихати людей пігулкомікстурками! Дуже доладний збіг обставин, що він хутко до них прибіг. Саме він, хто одноосібно репрезентує і студійну медицину, і студійну поліцію! Бо ж саме він доправив тіла загиблих до моргу. І чи не він готував тіла до поховання, уже як розпорядник похорону? Точно, еге ж? Мав на цвинтарі й інвентар відповідний. А на початку двадцятих навіть допомагав копати перші могили. Обробляв усіх їх на кожному етапі: приходу, відходу й проміжного перебування в студії.
«От уже й сироти проступають!» — подумав я, розминаючи собі передпліччя.
— І свідоцтва про смерть теж док Філіпс виписував?
— А я думав: спитаєш ти про це чи не спитаєш? — кивнув Крамлі.
Тут Констанс, що весь час просиділа збоку заклякла, витріщаючись на вирізки давніх газетних новин, нарешті заговорила, ледь ворушачи губами:
— А де те моє ліжечко?
Я завів її до сусідньої кімнати і посадив на ліжко. Вона взяла мої долоні, от ніби то була розгорнута Біблія, і глибоко вдихнула.
— Хлопчику, чи казав тобі хто, що твоє тіло пахне кукурудзяними пластівцями, а віддих — медом?
— То був Герберт Джордж Веллс. Зводив жінок з ума.
— Запізно мені для безуму. Боже, яка щаслива твоя дружина, що лягає щовечора спати з таким здоровим харчем.
Лягла, зітхнула. Я сів поруч на підлозі, чекаючи, коли вона склепить очі.
— І як воно так виходить, — промурмотіла вона, — що ти аніскілечки не постарів за три роки, а я? На тисячу! — і тихо засміялась. Велика сльоза викотилась із її правого ока й розчинилася в подушці.
— От г…но! — простогнала.
— То розкажи мені, — підохотив я. — Вилий, що там, на душі. Ну, то що?
— Я ж була там, — замурмотіла Констанс. — Двадцять років тому. На студії. У вечір того Геловіну.
Я затамував віддих. За спиною в мене виросла на порозі тінь: Крамлі тихо став, дослухаючись.
Констанс задивилася десь повз мене — на інший рік, на інший вечір.
— Такої буйної вечірки я зроду не бачила. Усі в машкарах, ніхто не відає, хто що п’є — хто, що, чому… А випивки — море, у кожному павільйоні звукозапису, і гавкотня на алеях, і коли б саме такого вечора збудували Тару й Атланту, вони б незагайно й згоріли. Добрих дві сотні статистів і статисточок одягнутих, а ще триста роздягнутих, і випивку біжка тягали туди-сюди отим тунелем попід цвинтарем, немовби треба було ховатися від Сухого закону. Та хоч би все те сам жене з трьома гичками було й законно продане, хто б відмовився розважитися й повеселитись? Таємні ходи-переходи поміж склепами й провалами, на взір гучних фільмів, що розкладаються під склепіннями? І хто ж тоді знав, що всього лиш за тиждень після автотрощі той триклятий тунель замурують!
«Трагічна пригода року, — подумав я. — Арбутнот загинув, і студія розпадається, розбігається, мов табун слонів без ватажка».
— Але то не була дорожня пригода, — прошепотіла вона.
Якась особиста пітьма згусла під блідістю чола Констанс.
— Убивство, — мовила вона. — Самогубство.
Пульс так і підскочив у моїй руці. А вона все тримала її, міцно.