— Атож, — кивнула Констанс головою, — самогубство і вбивство. Ми так і не довідалися, що саме там скоїлось, як і чому. Ви ж бачили газети. Дві машини на перехресті Ґауера й Санта-Моніки, пізня година — і жодних свідків. Усі ті гості в машкарах порозбігалися хто куди. Студійні алеї пустували, мов венеційські канали на світанку, коли всі гондоли порожні на припоні, а причали всіяні обірваними сережками та загубленими трусиками. І я звідти втекла. А згодом пішли чутки, начебто Слоун спіймав Арбутнота зі Слоунихою чи на задвірках, чи по той бік муру. Або, можливо, Арбутнот запопав Слоуна з його власного дружиною. Боже мій! Якщо ти закоханий у дружину іншого чоловіка, і вона кохається із власним мужем на божевільній вечірці, то хіба й сам не збожеволієш від цього?! Отож одна машина торохнула другу на найвищій швидкості. Арбутнот погнався за Слоунами зі швидкістю вісімдесят миль за годину. Вдарив їх у задок біля Ґауера, вгатив їх у стовп. Та вість розігнала вечірку! Док Філіпс, Менні й Ґрок кинулися туди. Занесли жертв до найближчої католицької церкви. Арбутнотової церкви. Куди він угачував грошву як відкуп від вогню пекельного, щоб пекло минуло його, як він висловлювався. Вони померли, і їх перенесли до моргу, через вулицю. Отоді я й пішла звідти, назавжди. Наступного дня в студії і док, і Ґрок мали такий вигляд, ніби допіру самі себе й похоронили. До полудня я зіграла останню сцену останнього свого фільму. І студію зачинили, на тиждень. Обчіпляли чорним крепом усі павільйони та напшикали у всі вулиці фальшивого туману — чи я помиляюсь? Усі заголовки водно стверджували, буцім ті троє їхали додому в стані щасливого сп’яніння. Ні! То помста гналася — убити любов. Ті два сердешні виплодки й та нещасна закохана сука були поховані, двома днями пізніше, за тим муром, звідки доти рікою лився самогон. Той попідцвинтарний тунель замурували й… хай йому абищо! — вона зітхнула. — Я гадала, що все й скінчилось. Але цього вечора, із відкриттям того тунелю, та Арбутнотовою подобою на тій стіні, та з тим жахливим чоловіком із сумними, божевільними очима в цьому вашому фільмі, все воно закрутилося знову. І до чого ж воно?
Годинник її сьогоднішньої бадьорості відцокав, голос завмирав — Констанс мала от-от заснути. Але її уста ще сіпалися. Примарні уламки слів вихоплювалися назовні.
— Бідний святий чоловік. Дур…
— Що за «святий чоловік Дур»? — запитав я.
Крамлі зі свого порога аж уперед похилився.
Констанс, уже тонучи в напливі сну, відповіла:
— …священик. Сердешний каліка. Його закидали. Студія налізла, засипала. Крову баптистерії. Тіла, о Боже, тіла скрізь. Бідний дур…
— Ти про священика, з церкви Святого Себастьяна?
— Авжеж, авжеж. Бідолаха. Усі бідолахи, — бурмотіла Констанс. — Бідолашний Арбі, той сумний, дурний геній. Бідолаха Слоун. Бідолашна його дружина, Емілі Слоун. І що вона сказала того вечора? Що житиме вічно. Хлопче! Який то сюрприз: прокинутися ніде! Бідна Емілі. Бідний Голігок-Гаус. Бідолашна я.
— Бідний хто-що? Повтори!
— Гол… — голос Констанс поплив, гублячи виразність. — …лі… ок… Гаус…
Та й заснула.
— Голігок-Гаус? — промимрив я. — Немає фільму з такою назвою.
— Та ні, — сказав Крамлі, заходячи до кімнати. — Не фільм. Ось, глянь.
Він сягнув рукою під журнальний столик і видобув телефонний довідник, тоді погортав сторінки. Простежив пальцем до низу сторінки й прочитав уголос:
— Санаторій «Голігок-Гаус». Це за півквартала через дорогу й за півквартала на північ від католицької церкви Святого Себастьяна, чи ж не так?
Крамлі низько схилився до її вуха.
— Констанс, — мовив він. — «Голігок-Гаус». Хто там?
Констанс застогнала, заплющила очі й відвернулася. І вже до стіни зронила кілька останніх слів про одну ніч, що була дуже давно.
— …збиралася жити вічно… небагато ж вона знала… бідолашні всі… бідний Арбі… бідний священик… бідний дур…
Крамлі випростався, бурмочучи:
— Чорт. Прокляття. Авжеж. «Голігок-Гаус». Та це ж паличкою докинути від…
— … Святого Себастьяна, — договорив я за нього. — І звідки, — додав я, — у мене таке передчуття, що ти мене потягнеш туди?
59
— Ти, — звернувся до мене Крамлі за сніданком, — з лиця мов закипіла смерть! А ти, — він показав своїм намащеним тостом на Констанс, — мов сама Справедливість без Милосердя!
— А я на що схожий? — поцікавився Генрі.
— Щось я тебе не бачу.
— Уява! — мовив сліпий.
— Геть одежу! — вигукнула Констанс ошелешено, от ніби читала з дошки ідіотських висловів. — Пора поплавати. Мій дім!