То ми й відвезли Констанс додому.
А там додзвонився до мене Фріц.
— То в тебе що: середина до мого фільму, — закричав він, — а чи початок? Наразі нам потрібна переробка Нагірної Проповіді!
— Та невже ж її треба переробляти? — заволав я.
— А ти перечитував її останнім часом? — Фріц і по телефону спромігся змавпувати Крамлі, як той вискубує собі останні пасемця чуприни. — Утни це! А тоді напиши суцільну оповідь для всього цього клятенного фільму, аби перекрити всі вирви, прищики й огузко-сідничні паністари нашого епосу. Чи перечитував ти Біблію останнім часом?
— Та потрошку.
Фріц примудрився вискубнути ще декілька волосин.
— То пройдись!
— Пройтись?!
— Пробіжись по сторінках. І будь на студії о п’ятій нуль-нуль — із такою проповіддю, щоб у мене шкарпетки позлітали. І з загальною оповіддю! З такою-розтакою, щоб Орсон Беле від неї у свої мешти нацюняв! Твій Unterseebootkapitan віддає тобі наказ: Занурення!
Та й сам напівзанурився, клацнувши апаратом.
— Геть шкаматки! — сказала Констанс, усе ще не розбуркавшись. — Усі у воду!
І ми попливли. Я намагався не відставати від Констанс, але там, за буруном, покликали її тюлені-котики та й понесли геть-геть.
— О Боже! — мовив Генрі, засівши у воді не вельми глибоко, аби хвиля хлюпала не вище пупа. — Маю першу купіль за стільки літ!
До другої години ми видудлили п’ять пляшок шампану й ураз ощасливилися, майже.
А тоді якось я вмостився — та й написав свою Нагірну Проповідь і зачитав товариству під хлюпіт хвиль.
Коли ж я змовк, Констанс тихо запитала:
— І де б мені записатися до недільної школи?
— Ісус, — мовив сліпий Генрі, — запишався б такою проповіддю!
— А я нарікаю тебе, — Крамлі линув шампану мені у вухо, — генієм!
— Отуди до дідька, — скромно лайнувся я.
Я знову зайшов до оселі й належним чином завіз Йосипа з Марією у Вифлеєм, пошикував царів-волхвів, посадив Дитя на оберемок сіна, аби худоба видивлялася на Нього й очам своїм не вірила, і якраз посередині верблюдячих караванів, дивних зір і чудесних народин я вчув за спиною в себе голос Крамлі:
— Бідний дурний священик.
І набрав довідку.
— Голлівуд? — запитав він. — Церква Святого Себастьяна?
60
О третій тридцять Крамлі висадив мене біля Св. Себастьяна.
Він пильно вгледівся в моє обличчя й побачив не тільки мою голову, а й що в тому черепочку вариться.
— Припини це! — звелів він. — Вигляд у тебе, як у дурного віслюка, що має себе за великого розумаку чи за повітряного акробата в цирку. А це означає: ти спіткнешся, а я полечу з енного поверху вниз!
— Крамлі!
— Боже Всемогутній! Після тих опівнічних перегонів попід костомахами та попід муром, та з тим вічно хованим-перехованнм Роєм, та зі сліпим Генрі, що навсібіч молотить повітря своїм ціпком, відганяючи лихих духів, та з Констанцією, яка й цієї ночі чи не перепудиться й примчить, щоб викрасти мою домашню аптечку… Це я придумав завезти тебе сюди! Але ж наразі ти стовбичиш отут, мов який високоінтелектуальний блазень, котрий намислив, що наймудріше — стрибнути зі скелі в безодню!
— Бідолашний святий чоловік. Бідний дурень. Сердешний священик! — відказав я.
— Ой ні, тільки не це!
І Крамлі здимів собі.
61
Я побрів церквою, що розмірами була невеличка, але вся аж яріла від окрас. Тоді задивився на вівтар, куди вгатили не менше п’яти мільйонів, у перерахунку на долари, золота-срібла. Якби статую Ісуса Христа, що височіла в центрі, та переплавити на матеріали, з яких її зліпили, то на це багатство можна було б закупити половину монетного двору США. Саме тієї хвилини, коли я вкляк, засліплений сяйвом, що лилося з того хреста, за моєю спиною пролунав голос отця Келлі.
— Це ви і є той самий сценарист, котрий телефонував, що прийде з проблемою? — він тихо запитав від лавок для парафіян.
А я встиг перевести погляд на неймовірно яскравий вівтар.
— Певне, отче, ви маєте чимало багатих парафіян? — запитав я. «Арбутнота, наприклад», — подумалось мені.
— Ба ні, це порожня церква порожніх часів, — отець Келлі переходом доплуганив до мене й простяг велике ручисько. Був він справжнім велетнем: футів шість і ще й дюймів п’ять зросту, та з мускулатурою атлета. — Нам пощастило на кількох таких парафіян, у яких постійні негаразди з совістю. Вони просто силоміць змушують церкву брати їхні гроші.