— Ваша правда, отче.
— Та ліпше взяти закляте золото, а то ще Бог покарає, — засміявся священик. — Звісно, це негарно — брати гроші від затятих грішників, але хай краще вже нам оддадуть, ніж потратять на кінські перегони. Тут вони мають більші шанси виграти, бо я таки добряче наганяю на них страху Божого. Хай там психіатри їх забалакують, а я на них як рикну-крикну, то так і одірвалися штанці від шлейок у половини моїх парафіян, поки друга половина парафії якраз устигає підтягнути свої панталони. Ходіть сюди, присядьте. Любите шотландське? Я часто гадаю: от якби Христос жив нині, то чи пригостив би нас міцненьким? А ми — чи й відмовилися б? Оце така ірландська логіка. Ходім!
У своєму кабінеті він налив у два коньячні келишки.
— Очі ваші виказують, що не любитель ви такого, — спостеріг священик. — Ну, то й не чіпайте, я вас не силую. Ви прийшли порадитися про отого придурка фільм, який саме закінчують знімати на студії, через дорогу? Невже Фріц Вонґ аж такий шалений-скажений, як дехто про нього відгукується?
— Але ж і не менш чудовий.
— Приємно чути, що бодай один сценарист хвалить свого боса. Я свого хвалив нечасто.
— Ви?!
Отець Келлі засміявся.
— Замолоду я написав дев’ять сценаріїв, і жодного так і не зняли — чи й не мали би зняти, у неділеньку рано. До тридцяти п’яти своїх літ я крутився, мов той Марко в пеклі, продавав, розпродував, шастав по студіях, притирався. А тоді послав усе це до дідькової мами та й пристав до священства, хай і пізненько. Ой, і нелегко ж то було. Церква не бере просто з вулиці всякого, хто в попи преться. Але я блискучим спринтом пройшов семінарію, адже доти встиг попрацювати над цілою купою докуменально-християнських фільмів. А що з вами?
Я сидів собі й сміявся.
— Що я сказав смішного? — поцікавився отець Келлі.
— Та подумалося мені, що половина сценаристів на студії, якби тільки знали, скільки років ви писали сценарії, плавом попливли б до вас — не на сповідь, а випросити підказку! А як би ви виписали ось цю сцену? А як би закінчили оту? А як змонтувати? А як…?
— Та ви ж не тільки борт корабля пробили, а й залогу всю потопили!
Священик вихилив своє віскі й негайно знову налив, пирхаючи здушеним сміхом, а далі ми з ним забалакали, мов двоє бувалих сценаристів, про край кіношних сценаріїв. Я виповів йому свого Месію, а він мені — свого Христа.
А тоді він виснував:
— Схоже, ви вдало полатали той нікудишній сценарій. Але ж і ті стародавні хлопці, що творили дві тисячі років тому, теж латали, кожен по-своєму, якщо візьмете до уваги розбіжності між Матвієм та Іоанном.
Я завовтузився у своєму кріслі, борючись із лютим бажанням забелькотати, але таки не посмів бризнути киплячою олією на священика, котрий пригощає тебе холодною святою весняною водою.
Я підвівся.
— Що ж, дякую, отче.
Він подивився на мою простягнуту руку.
— Ви ж із рушницею прийшли, — щиро мовив він, — але не вистрелили. Тож посадіть свою задню частину на отой стілець.
— Невже всі священики отак говорять?
— В Ірландії — так. Отож ви обтанцювали довкола яблуні, а жодного яблучка й не струсили. То потрусіть.
— Либонь, я сьорбну ковточок оцього, — я взяв келишок і ковтнув крапельку. — Ну… Уявіть, що я католик…
— Уявляю.
— І хочу висповідатись.
— Завжди трапляються такі.
— І припхався до вас запівніч…
— Непідхожий час, — але в обох його очах спалахнуло по свічці.
— І постукав у ваші двері…
— Невже б ви так учинили? — він ледь похилився до мене. — Продовжуйте.
— То чи впустили б ви мене? — запитав я.
Я неначе штовхнув його, і він відкинувся на спинку крісла.
— Колись хіба не були церкви одчинені у всякий час? — провадив я.
— Давно колись, — підтакнув він, чи не зашвидко.
— Отож, отче, якби я прийшов глупої ночі, бо мені вкрай треба негайно висповідатись, то ви б не відгукнулися на мій стук у двері?
— А чом би й не відгукнувся? — свічки в його очах запалахкотіли так яскраво, от ніби я підняв ґніт, щоб ясніше світило.
— Заради найгіршого грішника, можливо, за всю історію світу, отче?
— Немає такого створіння.
Запізно. Язик йому наче замерз на цьому останньому жахливому слові. Очі його завертілися, і він закліпав ними. І переформулював свій останній вислів, аби дати розмові інший хід.
— Немає на світі такої особи.
— Але, — не відступився я, — якби саме прокляття, сам Юда прийшов, благаючи… — я затнувся, — глупої ночі?