— Іскаріот? Я б і заради нього прокинувся, авжеж.
— А що, коли б, отче, цей пропащий страшний чоловік, украй потребуючи сповіді, постукав до вас не однієї ночі, а стукав би чи не щоночі протягом року? Чи пробудилися б ви? А чи знехтували б отой стук?
Це й вивело його з рівноваги. Панотець Келлі підскочив, мов пружиною підкинутий — чи мов величезний корок, якого я вибив із величезної пляшки. Він геть зблід: і лиця, і навіть шкіра під чуприною знебарвилися.
— Вам треба негайно йти кудись. Я вас не затримую.
— Ні, отче, — я вирішив іти напропале. — Це вам так треба, щоб я пішов звідси. У ваші двері постукали… — проривався я і далі навмання, — двадцять років тому, десь на цьому тижні, пізно. Крізь сон ви розчули, як грюкають у двері…
— Ні, досить з мене цього! Забирайтеся геть!
То був нажаханий вигук Старбека, яким той оплакав Ахавове блюзнірство та його останнє занурення — з метою все-таки здобути оту велику білу плоть.
— Геть!
— Геть? Ні, то ви, отче, були вийшли тоді геть звідси! — серце так гупнуло мені в грудях, що я мало не обкрутнувся у своїм кріслі. — І впустили сюди й ту трощу, і той гамір, і ту кров. Можливо, ви навіть чули удар, коли зіткнулися машини. А тоді все ближчала хода, потім загрюкали у двері, гучно покликали вас. Можливо, та вулична пригода вийшла з-під контролю, якщо то була пригода. Можливо, їм потрібен був такий опівнічний свідок, який і побачив би, але нікому б не розповів. Ви тоді впустили сюди страшну правду й досі нікому не виказали таємниці.
Я підхопився — й мало не зомлів. Мій підскок наче посадив священика, геть розм’яклого, мов без кісток, на його місце, от ніби ми з ним були дві противаги на одному блочку.
— Ви ж стали свідком тієї події, отче, хіба ні? Бо сталося це за якихось кілька кроків звідсіля, у геловінську ніч 1934 року, то невже ж вони не занесли жертв сюди?
— Господи, спаси й заступи! — простогнав священик. — Так.
Отець Келлі, як спалахнув був хвилину тому, то так тепер і позбувся полум’яного свого духу, і так, бганка за бганкою, грам за грамом плоті, занурився у самого себе.
— Чи ж усі вони були мертві, коли занесли їх сюди?
— Ні, не всі, — признався священик, пригадуючи те жахіття.
— Дякую, отче.
— А за що? — він був заплющив очі, із болем голови пригадуючи, а це й розплющив їх, із новим нападом болю. — Чи ж ви хоч знаєте, у що влізли?
— Боюсь уточнювати.
— Ото їдьте додому, вмийтеся гарненько та, даруйте за грішну пораду, добряче упийтесь!
— Це вже запізно. Отче Келлі, а кого ви тоді відспівали: когось одного чи й усіх?
Панотець Келлі захитав, замотиляв головою, неначе одбивався від лихих духів.
— Припустімо, я й відспівав когось?!
— Чоловіка на прізвище Слоун?
— Був уже мертвий. І все-таки я поблагословив його.
— А інший чоловік?
— Отой великий, славетний, всемогутній…?
— Арбутнот, — договорив я за нього.
— І його я поблагословив, і відспівав, і святою водою побризкав. І тоді він помер.
— Помер — себто і задубів, і вистягся навіки, справді переставився?
— Христе-Боже, як ви висловлюєтесь! — він удихнув повітря, а тоді видихнув із ним: — Усе те — так!
— А жінка? — допитувався я.
— Із нею найгірше було! — вигукнув він, і ще дужча блідість зігнала з його обличчя попередню, слабшу блідоту. — 3 глузду з’їхала. Ошаліла чи й гірше. Душа мовби й відлетіла, і годі увіпхнути її назад. У пастці між двома. Боже мій! Це нагадало мені ті п’єси, що я бачив замолоду. Падає сніг. Офелія зненацька вбралася у жахливо блідий супокій і ступає у воду, й не так тоне, як тане — розтає в остаточне божевілля, в таку холодну тишу, що її ані ножем не вріжеш, ані звуком чи вигуком не порушиш. Навіть смерть неспроможна була струснути зиму, яку допіру знайшла та жінка. Чи ви чули таке? Один психіатр сказав колись! Вічна зима. Сніговий край, куди як забредеш, то навряд чи й вибредеш. Та пані Слоун, у пастці поміж двох тіл, виставлених там, у домі священика, не знала, як із цього вийти. То вона просто й кинулася сторчголов в ополонку. Тіла забрали ті самі студійці, що були занесли їх сюди на останній передих.
Це все він проговорив до стіни. А тоді звернув погляд на мене, сповнений тривоги та дедалі дужчої ненависті.
— Уся та подія протривала… скільки ж? Якусь годину. Але відтоді, усі ці роки, вона переслідувала мене.
— Емілі Слоун що — досі божевільна?
— Якась жінка повела її геть. Акторка. Забув, як її звати. Емілі Слоун навіть не усвідомлювала, що її кудись ведуть. Чув я, що вона померла десь за тиждень — чи й за два?