— Ба ні, — заперечив я. — За три дні після тієї автотрощі відбувся потрійний похорон. Арбутнота поховали окремо, а Слоунів разом, в одному склепі. Принаймні легенда така існує.
— Та дарма, — легко переробив свою версію священик. — Так чи інак — померла.
— Аж ніяк не дарма! — заперечив я. — Де ж саме вона померла?
— Я тільки й знаю, що вона тоді не потрапила до моргу, що через дорогу.
— То, значить, потрапила до лікарні?
— Я все, що знав, те вам і сказав.
— Не все, отче, а лиш дещицю…
Я підійшов до вікна й визирнув на бруковане подвір’я та під’їзну доріжку, що вела до нього.
— Якби я ще колись до вас прийшов, чи повторили б ви мені ту саму історію?
— Я взагалі не повинен був нічого вам казати! Я й так порушив клятву не розголошувати тайни сповіді!
— Ні, ви нічого не сказали мені по секрету. Просто це трапилося. Ви це бачили. І вам стало легше від того, що ви нарешті висповідалися — мені.
— Ідіть уже, — священик зітхнув, іще налив собі, вихилив. Але щоки його так і лишилися бліді. Він тільки ще більше розплився тілом. — Я дуже стомився.
Я відчинив двері священицького кабінету й задивився, через залу, на вівтар, що аж ярів від коштовного каміння, та срібла, та золота.
— Як це така маленька церква розжилася на такі багаті інтер’єри? — запитав я. — Тут сам баптистерій міг би профінансувати одного кардинала й оплатити вибори папи.
— Колись, — отець Келлі втупився у свій порожній келих, — я залюбки послав би вас до геєни вогненної.
Келих вислизнув із його пальців. Та священик і не зворухнувся, аби визбирати скалки.
— До побачення, — сказав я.
І вийшов на осоння.
Туди далі, через дві й ще одну порожні ділянки, на північ від церковних задвірків, буяли бур’яни: там висока трава, і дика конюшина, та ще пізні соняхи кивали головами на теплому вітрі. А ще трохи далі стояв двоповерховий каркасний будинок, а на ньому виведено неоновими літерами, що не світилися, назву закладу: САНАТОРІЙ «ГОЛІГОК-ГАУС».
А на доріжці, що звивалася крізь бур’яни, мені мов привиділися дві примари. То одна жінка вела іншу геть.
«Акторка, — був сказав отець Келлі. — Забув, як її звати».
Бур’яни з сухим шепотом хилилися на доріжку.
Ось одна з тих двох жінок уже й повертається доріжкою, сама-одна, й плаче.
— Констанс?.. — стиха вигукнув я.
62
Я обійшов Ґауер і ще трохи далі, аби заглянути до студійних воріт.
«Гітлер у своєму бункері під землею в останні дні Третього Рейху!» — подумав я.
«Рим палає, а Нерон шукає нові смолоскипи…»
«Марк Аврелій, сидячи у своїй ванні, розтинає собі зап’ястя, щоб життя витекло з нього…»
І все це лише тому, що хтось десь там викрикує накази, наймає малярів із надмірною кількістю фарби, а ще — чоловіків із надзвичайно великими пилосмоками, аби висмоктали геть увесь підозрілий порох.
На всю студію відчиненими залишено тільки одні ворота, де насторочено чигають аж троє охоронців, аби впускати-випускати малярів та прибиральників, а ще — перевіряти, кому яке належить обличчя.
Цієї миті під ворота зсередини студії з ревом — повним газом — підкотив Станіслав Ґрок у своєму крикливо-червоному «бритиш-морґані» й гукнув:
— Виїхати!
— Ні, сер, — спокійно відказав охоронець. — Згори наказ: протягом двох наступних годин щоб ніхто не покинув студії.
— Але ж я громадянин міста Лос-Анджелес! А не цього клятого герцогства.
— Чи означає це, — спитав я крізь ґрати, — що я, як увійду, то вже й не зможу звідси вийти?
Охоронець торкнув дашок свого кашкета й вимовив моє ім’я.
— Ви можете і зайти, і вийти. Такий наказ.
— Дивно, — мовив я. — Чому тільки я?
— Прокляття! — Ґрок почав висідати з машини.
Я пройшов у невеличкі двері в ґратах і відчинив бічні дверцята Ґрокового «морґана».
— А ви б могли підкинути мене до редакційної кімнати Меґґі? Поки ви повернетеся, вони, можливо, вже й випустять вас.
— Ні. Ми в пастці, — відповів Ґрок. — Цілий тиждень тоне цей корабель, а рятувальних човнів — катма. Тож тікай, поки і тебе не притопили!
— Ну-ну, — заспокійливо мовив охоронець. — Тільки без параної.
— Ви тільки послухайте його! — Ґрокове обличчя було біле, мов крейда. — Теж мені знайшовся один студійний охороно-психіатр! Ну, давай, сідай. Прокатайся востаннє!
Я завагався, вглядаючись в обличчя, яке являло собою перехресну штриховку емоцій. Усі частини Ґрокового чола, зазвичай такого браво-пихатого, — наразі танули. От мовби на телеекрані тестовий зразок, що спочатку затуманиться, тоді чітко завидніє та й розтане. Все ж таки я заліз до салону й захряснув дверцята, й автівка рвонула вперед по маніакальній дорозі.