— Ні, — заперечив я.
Ґрок зиркнув на моє затяте підборіддя й уперту горішню губу.
— Хай ні, — припустив він. — Маєте вигляд таки істинно святого дурня. Але не ваші фільми.
Тут ми звернули ще за один ріг, і я кивнув на тесль, прибиральників і малярів.
— Хто наказав їм робити всю цю перешарапку?
— Звісно, Менні.
— Але хто йому наказав? Хто тут командує по-справжньому? Той, хто ховається за дзеркалом? Чи хтось такий сидить у стіні?
Ґрок ураз різко загальмував і задивився вперед. Я виразно бачив охайні стібки навколо його вух.
— На це запитання неможливо дати відповідь.
— Ні? — сказав я. — А я ось роззираюся, і що ж бачу? Студія якраз знімає вісім фільмів. Один із них величезний, наш епос про Ісуса, тут іще днів два зйомок. І зненацька, ні сіло ні впало, чиясь примха — хтось каже: «Потрощіть двері!» І починається якесь ошаліле замальовування й зачищання. Це ж божевілля: зачинити студію з бюджетом щонайменше сто тисяч доларів за день. І що це дає?
— Що ж? — спокійно спитав Ґрок.
— Ну, я бачу дока, а він — медуза, отруйна, але ж без хребта. Гляну на Менні — так його ж зад якраз підходить для високих дитячих стільчиків. Ви? Під вашою машкарою ховається якась інша машкара, а під тією — іще інша. Жоден із вас не має барила з динамітом чи потужної електричної помпи, аби знести всю цю клятенну студію. І все ж таки вона падає. Мені студія бачиться як великий білий кит. Летять гарпуни… Отож, має бути і справдешній маніакальний капітан.
— Тоді скажіть мені, — запитав Ґрок, — хто ж тут Ахав?
— Мрець, котрий стовбичить на драбині на цвинтарі й роздає накази. А ви всі — у нього на побігеньках, — відповів йому я.
Ґрок тричі бликнув на мене ігуано-ящірчаними позирками тих його великих темних очей.
— Не я, — усміхнувся він.
— Ні? А чому?
— Тому що — ти, дурню заплішений! — Ґрок просяяв, задивившись на небо. — Ти тільки подумай головою своєю! Є ж лише двоє геніїв, здатних зліпити отого твого мертвяка й висадити його на драбину в дощ, аби він заглядав через мур і зупиняв людям серця! — І тут на Ґрока напав такий дурносміх, що мало й не задушив його. — І хто ж то міг би отак змоделювати подібне обличчя!
— Рой Гольдстром!
— Так! А ще хто?
— Ленінів… — почав я і затнувся. — Ленінський гример?
Тут Станіслав Ґрок обдарував мене всім світлом своєї усмішки.
— Станіслав Ґрок! — насилу здолав я оніміння. — …Ви.
Він скромно вклонився — сама скромність.
«Ви! — подумав я. — А ніяке не Чудовисько, що переховується по склепах, а тоді лізе по драбині, щоб виставити свого опудалоподібного Арбутнота, аби зупинити студію на смерть… ні! Це просто Ґрок, людина, яка сміється, крихітний Конрад Вейдт із пришитою навіки до його обличчя усмішкою!»
— А навіщо? — запитав я.
— Навіщо? — самовдоволено осміхнувся Ґрок. — Господи, та щоб усе це якось розворушити! Боже мій, яка ж тут, із року в рік, панувала нудота! Док хворий, на голках вилежується. Менні розривається надвоє. А мені так бракує сміху на цьому кораблі дурнів! Ну, то хай хтось постане з мертвих! Але ти все зіпсував: тіло знайшов, та не розказав нікому. А я ж сподівався, що ти так і чкурнеш на галай-балай по вулицях, галайкаючи на всю горлянку! Та тобі й наступного дня мов заціпило. Довелося мені зробити кілька анонімних дзвінків, аби таки погнати студію на цвинтар. І що тут зчинилося! Галас, чистісіньке тобі пекло!
— І то ви надіслали мені ще одну записку, аби приманити мене з Роєм до «Браун-Дербі», щоб ми побачили Чудовисько?
— Я — а хто ж іще?
— І все це, — я ледве спромігся поворушити язиком, — просто задля жарту?
— Ну, не зовсім. Студія, як ви напевне помітили, сидить охляп на тій ненажерливій тріщині, відомій як розлом Сан-Андреас, і вона завжди ладна потрясти землю. Ті струси я відчув багато місяців тому. Отож я приставив драбину до муру та й висадив мерчика нагору. Чим і платню собі підвищив, як ви могли б сказати.
— Шантаж! — немовби десь із глибин підсвідомого прошепотів мені Крамлі.
А Ґрок аж підскакував, аж звивався, тішачись власного розповіддю.
— Налякав і Менні, і дока, й І.Х., і всіх-усіх, навіть саме Чудовисько!
— Навіть Чудовисько? Ви хотіли і його перелякати?!
— А чом би й ні? Юрба! Кліка! Змусити всіх їх платити… поки не дізналися, що то ж я смикаю за всі ниточки. Зчинити колотнечу, загребти грошики та й тю-тю на вихід!